Від диліжансу до трамвая, aбо Які вони традиції національного перевезення

visibility159Історичні паралелі

Від диліжансу до трамвая,  aбо Які вони традиції національного перевезення
У Києві та на Київщині про комфортний громадський транспорт мріяли ще з моменту його появи. За століття реформування транспортної системи змінилися хіба що назви пересувних засобів, але незмінними залишилися умови перевезення пасажирів…

П'ЯНИЙ КУЧЕР – НОРМА ЧАСУ

У 20-х роках ХІХ століття поштовими трактами Київщини почали їздити перші пасажирські диліжанси. Їх утримували приватні особи, які, що цікаво, отримували дотації від уряду. До побудови залізниці це був найзручніший громадський транспорт для дальніх поїздок, хоча приватні диліжансові контори і не гарантували пасажирам особливих зручностей. Грошей на покупку коней і ремонт екіпажів, як завжди, не вистачало. Задля надприбутків карети перевантажували, внаслідок чого коні калічилися. Дорогою пасажирам доводилося виходити з екіпажу, щоб допомогти бідолашним тваринам упоратися з важкими ділянками шляху. Крім того, п'яний кучер чи кондуктор були нормою того часу. Власники диліжансів не надто переймалися поліпшенням умов перевезення. До речі, як і нині, тоді такій пасивності сприяла відсутність конкуренції та монополізація транспортного ринку. Приміром, відомо, що єдиним власником диліжансів у Києві був колишній війт (сучасною мовою – мер) Красильщиков.

"КАРЕТУ ПОДАНО, КИЯНИ"

Міські диліжанси, так звані омнібуси, з'явилися в Києві у червні 1879 року, майже через 200 років появи їх у Європі та через 50 років після появи омнібусної лінії у Петербурзі. Омнібуси, або, як їх ще називали, "народні карети", були просторими екіпажами з відкритими верхніми сидіннями – імперіалом, – що перевозили по місту пасажирів за незначну плату. Вміщалося в омнібусі до 20 осіб. Однак потрапити до омнібусу було не завжди легко. Зазвичай "народні карети" наповнювалися вщерть. Тож страждали і коні, і люди. Досить часто тваринам було важко впоратися з крутими київськими спусками та узвозами, тому покалічених коней щомісяця доводилося міняти. Грубе каміння бруківок піддавало пасажирів утомливій трусанині. Крім того, внаслідок неміцно вставлених ліхтарів, скла, залізних стрижнів під час руху відбувався такий оглушливий тріск і шум, що в омнібусі важко було всидіти. Після таких перевезень не на краще змінювався і зовнішній вигляд омнібусів. Пасажири досить часто залишали після себе пошкоджені дзвоники, вибите скло та обірвані фіранки. Та попри нанесення збитків власникам "народних карет", в усіх незручностях омнібусного руху кияни традиційно звинувачували його організаторів. Відтак зростало невдоволення як диліжансами, так і омнібусами.

КИЇВСЬКІ ДОРОГИ НЕ ПІД СИЛУ НАВІТЬ ЛОКОМОБІЛЯМ

У 1891 році на заміну маломістким омнібусам у Києві вводять конки. З їх появою були опубліковані перші у місті правила для пасажирів громадського транспорту. Вагони конки рухалися коліями. Але вже через декілька місяців експлуатації конки з'ясувалося, що вона не придатна для київського рельєфу. За короткий проміжок часу від перевтоми, виснаження та травм здохло близько півсотні коней. Тому незабаром тварин замінили на локомобіль. Щоправда, на певний час конка залишалася на рівних дорогах Києва, але після введення електричного трамвая вона перевозила пасажирів лише у віддалених куточках міста. На допомогу конці, що з великими труднощами справлялася з навантаженнями пасажиропотоку й утомливими для коней узвозами на київській залізниці, з'явився локомобіль (паровий трамвай). Проте, як з'ясувалося, київський рельєф складно було підкорювати як коням, так і сильній машині. Локомобіль легко тягнув по рівній дорозі два заповнені пасажирами вагони, але на крутих чи довгих узвозах упоратися міг лише з одним. Тому парові трамваї також досить швидко виходили з ладу. Перша аварія серед локомобілів сталася вже на третьому місяці їх експлуатації. Тому в Києві вони проіснували недовго. У 1892 році на периферію міської залізниці з центру міста їх витіснили електричні трамваї. І вже у 1904 році локомобілі остаточно зникли з трамвайних колій Києва. А ось міжміські київські диліжанси проіснували аж до 20-х років ХХ століття (!). Тобто протягом майже століття не надто комфортні карети обслуговували приміські маршрути. Як кажуть англійці, звичка – це друга натура, тому немає нічого дивного, що й через двісті років пасажирам приміського громадського транспорту досить часто доводиться потерпати від традицій національного перевезення.

Історичні цікавинки

Відповідно до виданих київською міською думою правил, дозвіл займатися візничим промислом надавався спеціальною комісією при Міській управі при умові надання довідки від поліції про несудимість та благонадійність. * * * У тогочасних путівниках навіть друкувалися поради, як торгуватися з візничими та як примусити їх поважати прийняті київською міською владою такси за проїзд. * * * У перших правилах для пасажирів громадського транспорту, що з'явилися після введення конки, є цікавий пункт, який вказував на заборону перевезення дітей віком до 5-ти років без надання їм місць для сидіння. До речі, перевезення дітей дошкільного віку у той час також було безоплатним. * * * Проїзд на омнібусі від Контрактової до Бессарабської площі коштував – 7 копійок. * * * Восени 1880 року спеціальна санітарна комісія Міської Думи констатувала: "…з семи діючих екіпажів, лише два знаходяться в належному стані, інші п'ять – для роботи непридатні. Вони надзвичайно брудні та поламані, що загрожує життю пасажирів. Власник омнібусів притягнутий до відповідальності, а самий рух омнібусів у Києві заборонений". * * * 1 травня 1892 року на лінії довжиною 1,5 км по Олександрівському узвозу Києва почався рух першого в тогочасній Росії та другого – в Європі (після берлінського) трамвая. Маршрут проходив від Європейської до Поштової площі.