Як в ХІХ столітті в Києві з корупцією боролися

visibility314Історичні паралелі

Як в ХІХ столітті в Києві з корупцією боролися
25 листопада 1804 року народився Іван Фундуклей, який став найнетиповішим київським губернатором. Тільки уявіть собі. Надворі – квітень 1839 року, імператор призначає 35-річного мільйонера київським цивільним губернатором… Іван Іванович Фундуклей приїжджає в незнайоме йому місто і починає вникати в тутешнє життя. Що він бачить? Жодне хоч трохи важливе питання кияни не можуть вирішити без хабара. Канцелярії, поліція, суди – усюди корупція. Як це влаштовано? Та дуже просто: чиновник, отримуючи хабар, ділиться зі своїм начальством, а воно – зі своїм. Вершиною корупційної вертикалі є цивільний губернатор, який і дозволяє своїй команді діяти в інтересах хабародавців. Так от, Фундуклей, ставши цивільним губернатором, зламав цей роками відпрацьований механізм: він не брав підношень. Ні в підлеглих, ні у відвідувачів. Хабародавці були шоковані, побачивши, що хабар, який вони дають, не гарантує, як колись, потрібного результату. Спробували збільшити суму, мовляв, у нової «мітли», схоже, апетити солідніші, ніж у попередників. Мільйонер же!.. Але виявилося, що все марно. Тоді хабародавці перестали «золотити ручку» чиновникам і спробували знайти спільну мову безпосередньо з керуючим канцелярією губернатора. Адже від нього залежить, які саме папери ляжуть на підпис до Фундуклея і яким коментарем при цьому супроводжуватимуться... Та де там! Іван Іванович, щоб начальник його канцелярії не був ласий до хабарів, таємно доплачував йому до офіційної зарплати ще й платню із власної кишені. Причому «конвертна» сума – 12 000 рублів на рік – перевищувала офіційну зарплату вдесятеро! Порівняйте: київська покоївка за той же рік заробляла 36 рублів. «Чорні» зарплати Фундуклей не вважав великою бідою. Більшим лихом, на його думку, був розквіт корупції. І хоча гроші, які він виплачував у конверті, явно суперечили букві закону, київський губернатор домігся бажаного результату. На відміну, зауважу, від тодішніх «законних» борців із хабарництвом. Другий «проект» нового керівника можна було б назвати «стоп кримінал». Аферисти, шахраї, грабіжники просто наповнили місто. Поліцейські ловили злочинців, але потім відпускали їх під надуманими приводами. Це й зрозуміло: затримані без проблем відкуповувалися, суттєво поповнюючи сімейний бюджет правоохоронців. Офіційна платня поліцейського була сміховинно низькою. Іван Фундуклей вчинив у своєму стилі. Зібрав найзаможніших киян і заявив: «Якщо багаті поміщики не платитимуть поліції, то вона отримуватиме кошти від злодіїв!» Так з'явилася «чорна каса» для нелегальних зарплат київських поліцейських. Причому до складу платників Фундуклей вписав і самого себе. А коли чиновник, який збирав внески, не захотів брати в нього грошей, губернатор наполіг, щоб для нього не робили винятків: посада, вважав він, не дає жодних привілеїв. Поліція взялася наводити лад зі старанністю, якої не проявляла ні до, ні після Фундуклея. Ситуація в місті почала змінюватися на краще. Тепер кримінальні гастролери уникали Києва – тут нещадно ловили і так само ж нещадно садили. За рахунок «позабюджетних» коштів губернатор успішно вирішував і питання благоустрою міста. Щоправда, в цьому питанні діяв трохи інакше. Він вирішив не умовляти купців дати гроші на створення скверу чи на допомогу інвалідам. Бо знав із власного досвіду: ділових людей треба чимось зацікавити, і тоді вони самі відкриють гаманці. Фундуклей оголосив, що представлятиме благодійників до державних нагород. Зрозуміло, що розміри пожертвувань мали відповідати значущості орденів, чимало з яких були прикрашені діамантами та іншими цінними каменями. Це означало: малі суми не пропонувати. Для ділових людей (переважно представників купецького стану) це була пропозиція, від якої неможливо відмовитися. Не тільки тому, що в провінції орденоносець – велике цабе. Найсуттєвіше те, що до кавалера будь-якого ордена заборонялося застосовувати тілесні покарання (тоді як до звичайного купця – запросто). Крім того, до бізнесу людини, нагородженої імператором, важче причепитися, ніж до промислу звичайного підприємця. Та й при розгляді справ у судах, знову ж таки, не так просто визнати винним громадянина, який має орден. Була і привабливіша перспектива. Адже орден – перша сходинка до здобуття звання почесного громадянина міста (яке давало, зокрема, і податкові пільги), а якщо вже дуже круто пощастить, то й до отримання дворянства. Для купця, що походив, як правило, із селян чи міських міщан, було нездійсненною мрією потрапити до когорти «їхніх благородій», «сіятельств» і «ясновельможностей». Таке перетворення наочно демонструвало, що життя вдалося. Тому на заклик Фундуклея «скинутися» заможні купці реагували за принципом «ми за ціною не постоїмо». Як Іван Іванович розпорядився грошовим потоком? Направив його на благоустрій міста. За короткий термін вимостили чотири площі і тридцять вулиць – третину всіх тодішніх київських магістралей. Якщо до приїзду Фундуклея Київ освітлювало мало вуличних ліхтарів, то тепер їх налічувалося понад двісті. З'явилися перші в Києві водопровід, поштамт, стаціонарний міст через Дніпро. Почалося зміцнення міських схилів, на одному з яких заклали парк – нині знамениту Володимирську гірку. У квітні 1845-го відкрився перший у Києві дитячий притулок на п'ятдесят вихованців із бідних сімей. Губернатор дотримав слова: представляв благодійників до різних нагород, і багато купців справді отримали їх. 11 квітня 1852 року Іван Фундуклей залишив Київ – він дістав нове призначення у Варшаву. Губернатору знадобилося всього 13 років, щоб перетворити Київ, який перебував у досить занедбаному стані, на доглянуте місто, вільне від кримінального елементу та корупції. facebook.com/kiev.klab