Боярчанам про боярчан. “Казковий палац” Володимира Пушкіна

today 08.07.2020 query_builder 07:49 remove_red_eye 555 bookmarks Новини

Це обійстя в історичній частині Боярки називають по-різному. Одні - "Будиночком казкаря", інші - "Палацом Дракули". Але чомусь ніхто - "Будинком казок Пушкіна".

Хоча саме під такою назвою ця садиба й повинна, на наш погляд, увійти до історії Боярки, а може - і всієї України. Тим паче, що автора цієї краси, який проживає в цьому будиночку, звати Володимир Павлович Пушкін… У повсякденному житті він - завідувач лабораторії кафедри інженерної екології ІЕЕ КПІ ім. Ігоря Сікорського, заслужений працівник культури, керівник власної галереї-клубу "Енергія художнього образу". Якщо трохи детальніше - художник, майстер ужиткового мистецтва, поет, автор-виконавець та бард. А ще - двократний батько та п'ятикратний дідусь!

Та жителі й гості Боярки радше знайомі з роботами Володимира Пушкіна, ніж із ним особисто. Адже свій будинок майстер власноруч перетворив на справжній палац із казковими героями.

- У 2010 році ми купили в Боярці цей будиночок, - розповідає Володимир Павлович. - Зважаючи на те, що колишні його господарі були палкими шанувальниками Бахуса, а простіше кажучи - людьми питущими, відновлювальні роботи зайняли досить таки багато часу. Та коли із корисним розібралися, прийшов час братися за прекрасне.

- І як виник задум такого оригінального паркану? До речі, в якому стилі він створений?

- Скоріше за все це стиль примітивізму. А задум з'явився, власне, випадково. Тут поєднано потяг до просторових художніх робіт і можливість показати людям, як із нічого, фактично - зі сміття, можна власними руками робити гарні цікаві речі. Тільки треба докласти трішки зусиль.

- Дійсно, звичайне диво на лезі… сокири! А скільки ж часу пішло на створення цього дивовижного паркану?

- Приблизно рік-півтора. Шукаючи, з чого зробити паркан, аби він гармоніював із самим духом будиночка, натрапив на горбилі, які викидали як відходи на найближчій лісопильні. Привіз, очистив від кори, підігнав-припасував їх один до одного так, щоб створити ілюзію фортечного муру з колод. Лобзиком вирізав віконечка-бійниці, а все інше робив за допомогою сокири. Результат цієї "топорної" робити бачите не лише Ви.

- А меч, щит і фігурки як на паркан потрапили?

- Щит і меч - то шматочок історії нашого роду.

- У вашому роді були знамениті лицарі-воїни?

- Може й були, - загадково усміхається мій співрозмовник. - Але я більш пізні часи мав на увазі. Коли мій син навчався в школі, він захопився толкінізмом. А складовими цього руху є реконструкції: в кольчугах, зі щитами-мечами. Перший меч я зробив йому з лижі. І для щита на паркані місце знайшлося.

- Помітив, що в порівнянні з березнем "населення" Вашого диво-паркану збільшилося…

- Так, звісно, адже життя продовжується, а дійсність підказує, яких образів ще не вистачає, щоб казка стала віддзеркаленням дійсності. Наприклад, фігурка коронавіруса. Он вона, біля стовпа: сидить у засідці, але при цьому ні від кого не ховається. Такий собі бабайка ХХІ сторіччя: ще не пізнаний, містично-загадковий за своєю природою, але при цьому володіє досить таки великою силою. Звісно ж - злою…

- Вперше доводиться бачити стільки казкових персонажів в одному місці… Скажіть, Володимире Павловичу, а якихось містичних історій тут часом не траплялося?

- А я ось що можу пригадати. Бачите он ту зменшену копію Десятинної церкви із шамоту? Зізнаюся - не моя робота. Просто якось знайшов розрізнені заготовки-фрагменти, які вивезли із якоїсь майстерні. Шкода було їх залишати напризволяще. Я їх привіз, відмив, зібрав і поставив під яблунею. Тільки відійшов, як раптом яблунева гілка спочатку схилилася, а потім повністю накрила собою цей храм. А що то було: чи прояв Божої милості, Божий знак, Боже благословення, а чи, як Ви кажете, містика - хто знає…

Вже прощаючись, зупиняю погляд на клумбі за будиночком - чи не єдине місце на подвір'ї, яке ніякими істотами не заселене. Немов прочитавши мої думки, господар пояснює:

- Так, тут у нас живуть квіти… А от інша клумба - на кінцевій зупинці маршрутки № 4 біля тубдиспансеру - зовсім занедбана... Та хіба місто не має права бути красивим? Спочатку я хотів поставити там Янгола. Але навряд чи він туди логічно впишеться. Та я вже знаю, що там буде: фігурка журавля в гнізді із двох розкритих долонь. І називатися та композиція буде "Мрія". Журавель як символ мрії, яку люди відпускають у небо.

Замість післямови

В столиці роботи Володимира Павловича добре відомі. І справа навіть не тільки в тому, що він є багаторазовим призером різноманітних конкурсів майстрів та постійним учасником щорічної виставки "Таланти КПІ". Набагато важливішим є те, що його полотна - не розважальні картинки для створення інтер'єру, а мистецькі витвори із глибоким філософським підґрунтям. Митець переконаний, що людина звучить і сяє лише тоді, коли вдається торкнутися духовних струн її серця. Відтак його роботи потребують і роздумів, і вміння прислухатися до своїх власних асоціацій, тим спогляданням пробуджених, і бажання відкривати для себе позачасовий Макрокосм, в якому живе людство, а ще той не менш дивовижний і до кінця непізнанний Мікрокосм, що живе в душі кожного з нас.

Розмову вів Радислав Кокодзей, кореспондент журналу "Корисний формат.Нове передмістя",

фото автора

92 запитів за 0,237