Кохання, яке подарувало всесвітнє визнання

today 27.03.2020 query_builder 12:24 remove_red_eye 268 bookmarks Історичні паралелі, Новини

Менше 30 щасливих років подарувала доля подружжю Пимоненків, але завдяки їм світ дізнався про видатного художника, співця українського села Миколу Пимоненка, від природи сором'язливого, який вмів творити, але не вмів, як і його батько Корнилій Данилович, реалізувати зроблене.

Перші кроки митця

…Майбутнє маленького Миколки було легко передбачити - батько був хазяїном іконописної майстерні, різьбярем, разом з іншими художниками розписував сільські церкви. Хлопчина зростав у художньому середовищі, разом з іншими допомагав батьку, переймав творчі таїни, щоб стати гідним продовжувачем родинної справи. Жили небагато. Вже з 12-ти років юнак із батьком відвідували сусідні села, зображували святих на замовлення, поновлювали іконостаси, фарбували маківки дзвіниць, а взимку трудилися у Києво-Печерській лаврі. Син розтирав фарби, ґрунтував дошки, робив замальовки. Корнилій Данилович відразу помітив у сина Божий дар, зрозумів, що він талановитіший за нього і слід дати Миколі необхідну освіту. Спочатку це була іконописна школа, потім Рисувальна школа Миколи Мурашка. Треба зазначити, що навчався юний талант безкоштовно. Мурашко знав, що батько Пимоненка не має потрібних коштів, а тому звернувся до відомого київського мецената Миколи Терещенка, який опікувався Рисувальною школою, з проханням взяти 14-річного юнака в учні на безоплатній основі. Мільйонер і благодійник погодився.

Щастило художнику на добрих людей - спочатку Мурашко і Терещенко, потім прекрасні педагоги Йосип-Казимир Будкевич, Харитон Платонов та Володимир Орловський, видатний Ілля Рєпін.

Саме Ілля Юхимович, побачивши роботи здібного Миколи Пимоненка, рекомендував тоді вже вчителю малювання початкових класів вступити до Петербурзької академії мистецтв. Батько Корнилій Данилович, наче щось відчуваючи, сказав синові: "Бачиш, як Бог тобі допомагає - і талант дав, і найпотрібніших людей послав, щоб таланту дати хід. Тепер, значить, чекай випробувань".

Але вільному слухачу Пимоненку у майстерні Володимира Орловського, завдяки його працелюбності, завзятості, таланту, все вдавалося досить легко - він швидко освоював науки, отримував гарні оцінки, а ще дві малі й одну велику срібні медалі. Але провчившись менше двох років, через постійну нестачу грошей Микола захворів на сухоти й вимушений був залишити навчання і повернутися до Києва, де викладав у школі Мурашка, пізніше у Київському художньому училищі. Незабаром до столиці Південного краю переїхав і його улюблений професор живопису Володимир Орловський - не знайшов у Петербурзі спільної мови з передвижниками.

Подвійне щастя

Колишні студенти з околиці Києва Пимоненко і Світославський частенько навідувалися до свого вчителя, користувалися його багатою бібліотекою, дослухались до слушних порад професора, по суті продовжили навчання, але вже у рідних пенатах. Та була ще одна вагома причина, чому юнаки відвідували свого наставника - весела красуня з бісиками в очах, падчерка Володимира Донатовича - Саша, в яку закохалися обидва художники. Першим посватався більш пробивний Світославський, але, як кажуть, отримав гарбуза - юна леді покохала нерішучого Миколу Пимоненка.

Весілля відгуляли 1883 року. На ньому енергійна, рішуча, гостроязика пасербиця В. Орловського напівжартома запропонувала чоловікові укласти угоду про те, що коли їй сподобається якась із Миколиних картин, то твір стане її власністю. Домовленість, сміючись, скріпив підписом Микола Мурашко. За іншою версією це право дівчина виграла у Пимоненка в фанти.

Минуло кілька років і одного разу Олександра Володимирівна нагадала коханому про давню угоду, забажавши отримати у власність картину "Страсний четвер". Підприємлива жінка відіслала її на виставку і митець, який мало вірив у свій талант, дізнався, що картину придбала знаменита Мюнхенська галерея "Нова пінакотека", а Пимоненка прийняли у дійсні члени Мюнхенського товариства художників.

Його динамічний "Гопак" після показу на Паризькому салоні придбав музей у Луврі. Самому ж митцю вручили найвищу нагороду - Велику золоту медаль.

Та все це було трохи пізніше. А тоді, у 1883, молода сім'я Пимоненків поселилася в садибі Володимира Орловського. Жили молоді у невеличкому флігелі поруч із двоповерховим будинком професора живопису на вулиці Гоголівській, 28 у Києві. Саме тут, у затишній майстерні народжувалися знамениті картини митця, тут народжувалися, підростали їхні діти - доньки Раїса та Ольга, син Миколка.

Подружжя дуже любило відвідувати театр Соловцова, гуляти Хрещатиком. Якось Микола побачив гарну дівчину, що торгувала квітами. В уяві вже з'явилася картина, але він не наважився підійти до красуні. Вже дома розповів Олександрі про свій задум й вона відіслала художника шукати продавчиню. Кілька днів митець блукав містом, але все ж знайшов її, подарувавши світу "Київську квіткарку".

А тихими вечорами митець розповідав коханій про своє дитинство, як разом із батьком розписував капличку у Малютянці, Мотовилівці, інших селах, про добрих, співчутливих, щирих людей, що там мешкали. "Кольори, запахи і відчуття, що назавжди увійшли в його життя, були пов'язані з Малютянкою. Кращі свої картини він написав тут, у свідомості якось непомітно вкоренилось переконання: ніде він не зможе так плідно працювати як у цьому селі, серед знайомих із дитинства людей", - писала у спогадах Олександра Володимирівна.

Саме на Київщину любив приїздити художник із сім'єю, щоб помилуватися мальовничими краєвидами, підлікуватися цілющим повітрям, вдихнути на повні груди аромат квітів і трав, відпочити душею. Митець орендував у Малютянці хату, прибудував до неї велику світлу майстерню і разом із дружиною та дітьми проводив тут все літо. Колоритне сільське життя підказувало нові теми, місцеві мешканці ставали прообразами героїв багатьох картин. Так, на картині "Брід" (1901) ми бачимо восьмирічну Олександру Фетісову, на полотні "Гуси, додому!" (1911) зображена Уляна Сиротинська, а у "Гопаку" (1909) знайшлося місце для Федота Петраша. На картинах "Біля річки", "На річці" (1908), "Праля" зображено малютянські краєвиди.

"Він завжди носив із собою маленьку скриньку з полотном, пензлями й фарбами та альбомчик з олівцем", - згадувала дружина Олександра.

У сільській майстерні, під скляним дахом з'являлися на світ веселі, трохи іронічні, але такі живі, картини, над якими він працював упродовж 1888-1911 рр. Зокрема, тут створені полотна побутово-обрядового характеру: "Святочне ворожіння" (1888), "Ворожіння" (1893), "Весілля в Київській губернії" (1891); етнографічно точно відтворено українські народні звичаї в картинах "Свати" (1892), "Сватання"; дуже влучні втілення національного гумору в полотнах "Не жартуй" (1895), "Додому" (1894), "Надзюзюкався", "На ярмарку", "П'яний сват".

На кожному мольберті - життя України

Метри живопису Ілля Рєпін і Володимир Орловський дозволили Пимоненку надсилати полотна на виставки до Академії як екзаменаційні роботи. У 1891 р. за картини "Весілля в Київській губернії" та "Ранок Христова Воскресіння" він отримав звання дипломованого живописця.

А ще М. Пимоненко брав участь у розписах Володимирського собору в Києві, де виконав образи на фронтоні, Святої Анни і Миколи Мірлікійського, за що у січні 1897 року отримав орден Святої Анни ІІІ ступеня.

Через два роки за сприяння Іллі Рєпіна став членом Товариства пересувних виставок.

З 1900 року й до кінця життя викладав графіку в Київському політехнічному інституті, де, до речі, мав чин статського радника, що у війську відповідав генеральському званню.

Сучасники художника згадували, що навесні 1908 року Казимир Малевич побачив картини Миколи Пимоненка на виставці в Парижі. І одразу ж вирішив:

- Все, їду до Києва. Познайомлюся з Пимоненком. Це диво! Стільки мольбертів, на кожному - життя України.

Пимоненко був академіком живопису, членом мистецьких творчих об'єднань Франції, Німеччини, Англії.

Але довелося йому й кілька разів судитися. Московський горілчаний король Микола Шустов, приміром, вирішив використати на етикетці свого "Спотикача" картину "Додому", але довелося йому сплатити художнику немалі кошти й відмовитися від використання чужого твору. Судився він і з єврейською громадою Кременчука за картину "Жертва фанатизму", на якій зобразив самосуд єврейської громади над дівчиною-єврейкою, яка покохала українського парубка та хотіла з ним побратися.

Хвороба обірвала життя видатного художника. Микола Пимоненко помер 8 квітня (26 березня) 1912 р. у Києві. Поховали митця на Лук'янівському кладовищі. Володимир Орловський не зміг пережити смерті зятя. Їх поховали поряд. Вірною своєму коханому на все життя залишилася Олександра Володимирівна, яка пережила Миколу Пимоненка майже на 40 років та померла у 1953. До кінця життя вона та її діти мешкали у Києві. А ось на дачу в Малютянку після смерті художника родина Пимоненків майже не приїздила.

У повоєнні часи у приміщенні, де влітку перебували Пимоненки, знаходилася школа, та у 1970-ті роки будівля згоріла. Споруду відбудовували усім селом - толокою. Урочисте відкриття музею М.К. Пимоненка відбулося у Малютянці 25 вересня 1997 р. Це досить точна копія дачі, в якій мешкали та були щасливі Микола й Олександра Пимоненки. Сьогодні це єдиний музей видатного художника.

90 запитів за 0,267