Втеча від війни. Розповіді із-за кордону

today 14.07.2022 query_builder 08:30 remove_red_eye 416 bookmarks Новини

Через російську агресію мільйони українців були змушені покинути рідні домівки та шукати прихисток за кордоном. Про свій досвід евакуації у країни Європи розповідають жителі Київського передмістя.

Альона, з Крюківщини Бучанського району, виїхала до Італії

- Дорогою до Італії мені дуже сподобалися волонтери на польському кордоні. Їх робота була налагоджена на високому рівні і просто викликала захват. Турбота відчувалася в кожному русі: у руки давали їжу, допомагали донести валізи, дітей частували солодощами. Під кожну людину був волонтер. Та чим далі ми від'їжджали від кордону з Україною, тим слабшала волонтерська активність. Ще на вокзалі у Празі був волонтерський пункт - намет, де годували, а також допомагали скласти маршрут, куди треба їхати далі. А ось у Відні ми все шукали самі. Щоправда, на вокзалі були наші українські дівчата, які пригощали нас смачними бутербродами. Та вже у Римі волонтерів взагалі не помітила.

В цілому в Італії панують різні настрої. Проте родина, яка нас прийняла, добре ставиться до українців. За декілька місяців в Італії нас дуже соціалізували, постійно долучаючи до різних заходів і навіть родинних свят. Наші італійські друзі люблять все українське. Щонеділі моя тьотя, яка вирушила до Італії разом зі мною, відвідує месу із хазяйкою будинку, де ми мешкаємо. Усі, з ким тут пощастило познайомитися, дуже привітні і класні люди. Не відчуваю жодного дискомфорту, душевна гостинність та щирість італійців взагалі звели нанівець відчуття вразливості та мою ксенофобію. Процес інтеграції відбувається майже безболісно. Мій син Юра вже відвідує тут дитячий садочок. Це дивне відчуття, коли незнайомі досі іноземці стають ріднішими, ніж російські родичі. За цей час італійці стали не просто друзями, а близькими по духу людьми, нас об'єднує невимушене спілкування, спільні заходи, навіть жарти. Відверто, я не очікувала на таку безмежну душевність та людяність.

Та важливий нюанс, наразі допомогу в Італії ми отримує виключно від людей, жодної підтримки від італійської держави поки не маємо, хоча знаходимося тут більше двох місяців. Процес оформлення документів, які в перспективі можуть надати право на роботу чи соціальну компенсацію для родини, в якій ми мешкаємо, дуже непростий і вимагає багато часу. Слід докласти чималих зусиль, щоб отримати відповідні довідки та стати в чергу. Роботу в Італії також знайти непросто, щонайменше треба знати мову. Для порівняння в тій же Франції біженці із України без проблем можуть отримувати допомогу від держави та інші соціальні гарантії.

Відверто, Італія - це не та країна, в яку треба "бігти". Особисто я виїхала до Італії на запрошення своєї подруги Варвари, яку також прихистили італійські друзі. Ще дитиною Варя жила в італійській родині, тоді діяли такі соціальні проєкти за підтримки чорнобильських організацій. Взагалі італійці - дуже позитивні та щирі люди, яким безмежно вдячна за гостинність, та попри це, я дуже-дуже хочу додому.

Анастасія, із Забір'я Фастівського району, виїхала до Німеччини

- Попередніх домовленостей, де я зможу зупинитися в Німеччині, в мене не було. По суті їхала в нікуди. Але поки тривала моя мандрівка з передмістя Києва до Німеччини, друзі підшукали для мене кімнатку в гуртожитку, та, як потім з'ясувалося, за неї треба було платити. Лише після того, як я попросила, мені видали мінімальний перелік речей для побуту. Німці - дуже практичні, зайвого не роблять. Якщо ти сам не скажеш, що тобі щось потрібно, вони запитувати не будуть. Мені пощастило, що родичка моєї знайомої мешкала в тому ж місті, де зупинилася я. Тож надвечір вона привезла коробку одягу, який мені був дуже потрібний, бо приїхала з обмеженою кількістю речей - невеличким рюкзаком. Родом ця жінка була зі Східної Німеччини. На її Батьківщині сформувалося своє ставлення до росіян. Серед багатьох вихідців із східної частини країни, яка свого часу пережила безпосередній вплив Радянського Союзу, побутує неприязне ставлення до Росії. Тому жителі цих регіонів частіше переймаються проблемами українців та, чим можуть, прагнуть допомогти. Мама моєї подруги, яка живе на сході Німеччини, надіслала чотири коробки речей, яких вистачило на весь гуртожиток. Антиросійські настрої жителів східної частини країни виявляються навіть у побуті - приміром, моя знайома німкеня своїм дітям не дозволяє навіть вмикати опалення на повну. Така позиція зумовлена не бажанням зекономити, а прагненням менше заплатити росіянам. Спілкуючись із іншою мешканкою Мюнхена, пересвідчилася, що таке ставлення до росіян далеко не у всіх. Її позиція: "Ми можемо вас трохи підтримати, але передавати зброю - в жодному разі".

Щодо оформлення документів у Німеччині також не все просто. Коли я приїхала до країни на початку березня - німці взагалі не знали, що робити з біженцями з України. Комусь пропонували жити в шкільних спортзалах, інших відправляли в далекі села, де надавали прихисток у німецьких родинах. На третій-четвертий тиждень мого перебування в Німеччині німці організували для українських переселенців безкоштовну роздачу продуктів харчування - хліба, овочів, йогуртів тощо. Згодом почалися виплати - але не так, як в Польщі, що спершу виплата, а потім реєстрація, а навпаки - ти маєш пройти всі кола реєстрації - і тільки потім тобі дадуть матеріальну допомогу. Із першого червня умови для соціальних виплат посилилися. Відтепер українці обов'язково мають ставати на біржу праці.

Взагалі в Берліні багато росіян. Були навіть випадки, коли останні кидали погрози українцям, які виходили на демонстрацію на підтримку нашої держави. Серед багатьох німців побутує думка, що це росіяни - потерпілі, бо в їхній країні немає свободи.

Світлана зі Святопетрівського Бучанського району, виїхала до Польщі

- Дуже складно їхати у невідоме, особливо, коли ти в цю невідомість везеш двох дітей. Незнання мови, маршруту, людей викликали певні перестороги. Усвідомлювала, що це світ, в якому потрібно буде максимально швидко зорієнтуватися, бо твої діти поряд із тобою. Дорога в Польщу була складною та виснажливою: семигодинний перетин кордону, довжелезні черги - хвилювань не бракувало. Потому вісім годин їхали Польщею: ми прямували до містечка Пасленк, де потім я з дітьми прожила майже три місяці. Зустріли нас дуже привітно. Знали, що ми з довгої дороги. Люди приготувалися, накрили святковий стіл, ознайомили із нашим побутом. Ми жили в польській родині, яка має двох повнолітніх доньок. У сім'ї власний великий будинок, нам виділили п'ятий поверх, де знаходилися дві спальні та ванна кімната. Згодом господарі провели нам екскурсію містом. Це невеличке містечко за 30 км від Калінінградської області.

Ми швидко адаптувалися, ознайомилися із місцевим побутом. Усюди нас зустрічали привітно. На той момент у місті вже знаходилося 45 родин із України, здебільшого їхали до родичів. Буквально за п'ять днів діти вже ходили до польської школи. За два тижні я знайшла собі роботу в аптеці. Люди, у яких ми проживали, підтримували в усіх організаційних питаннях: показували, знайомили, допомагали оформити фінансову допомогу від польського уряду. І ми швидко влаштувалися та інтегрувалися. Узагалі польська мова дуже подібна до української. За 2 місяці ми вже розуміли 70 % того, що кажуть поляки. Тому, на мою думку, в Польщі людям із України найлегше адаптуватися. Немає сильного мовного бар'єра. Поляки дуже співчувають нам, вони щиро хвилюються за українців. Їхнє телебачення постійно транслює об'єктивні новини про Україну, тут переймаються українською бідою, допомагають абсолютно всім. Ми для себе відкрили Польщу в контексті дружньої країни, щирих людей, які всіляко намагаються нас підтримати: вони не лише дають прихисток, а виявляють свою турботу у ставленні до нас. Особливо зворушливо, як польські діти зустрічали українських у школі. Вони підходили, намагалися спілкуватися, весь час були поряд.

А діти - це як індикатор суспільства, вони відображають справжнє ставлення, яке дійсно пронизане турботою і співчуттям. І сльози на очах у людей - це дуже зворушливо. Де ми не були б: у школі, на роботі, в магазині - всі висловлювали свою турботу. Це люди, які поряд із нами в цій трагедії. Усі українські сім'ї, з якими я спілкувалася в Польщі, були добре влаштовані, всі були дуже вдячні за таку гостинність. У Польщі діє багато соціальних програм на підтримку українців, вони передбачають надання безкоштовної медичної допомоги, соціальних виплат, навіть оплати шкільного приладдя для дітей. Був дуже приємний момент, коли в містечку, де ми мешкали, наша діаспора влаштувала на Великдень святковий захід для українців з національними піснями, подарунками для дітей, традиційними великодніми частуваннями, а головне - з домашньою гостинністю та турботою. Нам в Польщі не просто раді, а щиро хочуть допомогти. Та, попри таку гостинність, звісно, за найпершої можливості українці намагаються повертатися додому. Вже майже місяць з сім'єю знаходжуся в Україні і з вдячністю згадую польську турботу, щиро дякую полякам за підтримку, за все, що вони зробили для нас і наших дітей.

Журнал Київщини "Корисний формат. Нове передмістя"

92 запитів за 0,191