“Допоможіть сину повірити в людей!”

today 11.04.2021 query_builder 06:04 remove_red_eye 2316 bookmarks Історичні паралелі, Новини

Це слова не з кінофільму. Хоча і належать улюбленцю мільйонів - актору Леоніду Бикову. Так він написав у своєму заповіті. Олесю - сину видатного артиста радянської епохи довелося пережити стільки горя, скільки "вистачило б на цілий народ".

До останніх днів свого життя Леонід Биков картав себе за те, що не зміг допомогти Олександру.

"Найголовніше. Мій біль, моя совість, моя вина - Лесь", - так незадовго до своєї трагічної гибелі напише відомий артист. У квітні 1979 року видатного актора не стало. Його життя обірвала трагічна автокатастрофа.

Та фільми за його участі із задоволенням дивляться глядачі вже кількох поколінь. Одразу згадується одна із його перших ролей у кіно Петі Мокіна в стрічці "Приборкувачка тигрів".

Він був майстром перевтілень: від веселого балагура Максима Перепелиці до проникливо-ліричного Альошки з "Альошкіної любові". Звісно ж, головні ролі - комеска Титаренка у фільмі "У бій ідуть лише "старики”" та єфрейтора Віктора Святкіна у військовій драмі "Ати-бати йшли солдати". Були у житті Леоніда Бикова і вдалі ролі в кіно, й неперевершені режисерські роботи, але була і життєва сімейна драма. Мабуть, тому на всіх знімках останніх років у погляді його глибокий сум, без тої іскорки в очах, яку всі ми бачили у командира ескадрильї Титаренка.

І ту печаль ніби увіковічив пам'ятник військовим льотчикам, які загинули, звільняючи Україну (його в народі називають ще пам'ятником Бикову), який встановлений в київському парку Слави.

"Це моя вина, що я відбивав його від "свого хліба""

…Коханням всього життя Леоніда Бикова стала Тамара Кравченко. Вони одружилися, у шлюбі з'явилися двоє діточок - Олесь і Мар'яна.

Биков був відданий родині та роботі, але біда, що сталася з сином, підкосила його.

В ті далекі часи кожен юнак вважав, що зобов'язаний відслужити в армії. Не був винятком і Олександр. До того ж служити він хотів у десантних військах. Батько не заперечував. Та під час служби в армії, після жорстокого побиття, юнака запроторили до психлікарні. Невдовзі Олеся комісували з діагнозом шизофренія, закривши йому шлях до нормального життя.

Леонід Федорович не вірив у хворобу сина, адже незадовго до того у нього стався конфлікт із командуванням частини, в якій служив Олександр. Його запросили на творчу зустріч, де він прекрасно виступив перед присутніми, але пити на влаштованому банкеті відмовився. Більше того, не відповів на наступне запрошення.

Можливо, саме це стало причиною знущань над сином. Адже трагедії передувала виховна "бесіда", під час якої один з офіцерів сказав, що "всі режисери - багатії, а їхні дружини - повії". Далі була бійка між тренованим офіцером і молодим солдатом, дзвінок куди треба і… вбивчий діагноз.

Биков був впевнений, що в такий спосіб влада хоче тримати його на "короткій мотузці", адже режисер ніколи не йшов на компроміси із совістю. До кінця життя актор боровся за долю сина, просив, щоб із хлопця зняли цей страшний діагноз. Звертався навіть до першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького. Та все було марно.

12 грудня 1978 року Бикову виповнилося 50, але він відмовився святкувати ювілей у Союзі кінематографістів і на студії ім. О. Довженка, з якої тільки-но звільнився. Сказав, йому не потрібна генеральна репетиція власного похорону, і поїхав із Києва. А наступного дня отримав листівку в похоронній рамці з побажанням довгих років життя.

А через 4 місяці, 11 квітня 1979 року, Леонід Биков трагічно загинув у автомобільній катастрофі на 47-му кілометрі траси Мінськ-Київ, коли повертався на своїй машині з дачі під Києвом. Вантажівка протягла "Волгу" Л. Бикова приблизно 20 метрів…

Коли Леонід загинув, Лесь залишився зовсім беззахисним.

"Комуністи, я не хочу з вами жити!"

Після загибелі батька молодий чоловік самотужки продовжив боротьбу, насамперед, за право на роботу, адже з діагнозом шизофренія його не брали навіть чорноробом, регулярно проводив акції протесту. "Мене посилали колами, - розповідав він, - з однієї інстанції в іншу: лікарні, військкомати, комісії і перекомісії, приймальні високих кабінетів, листи в ЦК КПУ, Політбюро СРСР. Я добивався одного - зняти обмеження на професію. Я не просився в космос, хотів працювати шофером або вантажником, чорноробом на будівництві або на лісоповалі. Мені потрібно було годувати сім'ю". Він жив на неофіційні підробітки, працював на півночі на сейнері.

7 березня 1989 року Олесь вийшов на Хрещатик, на останнє голодування. Тут були іноземні кореспонденти з камерами, але підігнали "швидку" з лікарні ім. Павлова, та кияни відтіснили - часи були інші - перебудова. Потому Олександр поїхав до Москви з проханням про еміграцію. Не дослухалися. У знак протесту став біля готелю "Москва" з плакатом: "Комуністи, я не хочу з вами жити!". Така демонстрація позиції знову коштувала йому візиту до "Матросской тишины", звідки через п'ять днів Олександра відправили до Києва. Тоді він твердо вирішив втікати до Фінляндії.

Але при спробі перейти кордон був заарештований - голодував у камері Виборзького КДБ. Ще дві спроби перейти кордон не дали результату. Депортували. У жовтні зробив останню спробу реабілітуватися. Чергові відмови. І знову відправили до божевільні.

Утеча назавжди

"Потім був потяг до Львова, - читаємо у спогадах Олександра. - Зірваний стоп-кран, 30 метрів до дроту, крижана вода Тиси і стовпчик угорського кордону. Мадярський табір для біженців, рішення про депортацію в Союз і знову крижана вода - але тепер уже на австрійському кордоні".

Бог допоміг - він уцілів. Вже з-за кордону зателефонував матері та повідомив, що житиме у Канаді. Але спочатку в Австрії незалежні психіатри визнали його здоровим, потім, вже у 1991 році, він виїхав у Канаду, де Олександра Бикова визнали політичним біженцем. За рік до нього приїхала дружина з трьома дітьми. Вже у Канаді в нього народилася четверта дитина. Він працює будівельником. Відбудовує заокеанську державу. Часто телефонує рідним в Україну, але навіть на гостину приїздити в країну, де пройшли його "найщасливіші" роки життя і все нагадує про батька, не хоче. Для багатьох Україна стала незалежною, та пострадянська ментальність (попри "осучаснення") ще досі живе у владних кабінетах. На жаль, ніхто не веде ліку доль, зламаних системою…

Підготував Олександр Дяченко, журнал Київщини "Нове передмістя. Корисний формат"

92 запитів за 0,246