Вчора були роковини смерті видатної акторки Капніст Марії Ростиславівни (справжнє ім'я: Маріетта Ростиславівна Капніст)
ЇЇ предки по батьківській лінії вихідці з грецького острова Занте (нині - Закінф), по материнській - нащадки отамана Сірка. Її двоюрідний прадід - український поет, драматург і громадсько-політичний діяч Василь Васильович Капніст все життя прожив у Великій Обухівці на Полтавщині. Своїх селян граф відпустив на волю, а його сини Олексій та Семен були декабристами.
Батько Ростислав Ростиславович був землевласником у Хорольському повіті Полтавської губернії, надавав фінансову допомогу революціонерам, зокрема допомагав більшовикам ввозити з-за кордону газету "Іскра", але був розстріляний ними у 1921 році.
Мати Анастасія Дмитрівна Байдак, праправнучка кошового отамана Івана Сірка, знала вісім мов.
Певно, як дехто здогадався, ця оповідь про відому актрису минулого століття Марію Ростиславівну Капніст - графиню, яка пройшла випробування сталінським ГУЛАГом, але залишилась людиною, стала прекрасною акторкою театру і кіно, яскраві ролі якої згадують люди старшого покоління й донині.
Народилася Марія Капніст 22 березня 1914 року. Вона була п'ятою дитиною в сім'ї, в якій виховувалися ще старша сестра Єлизавета та три брати - Василь, Григорій та Андрій. Тоді родина жила в Санкт-Петербурзі, у сімейному особняку на Англійській набережній. Юна графиня отримувала належну освіту, вивчала літературу, музику, іноземні мови. В гості до Капністів приходили найвідоміші городяни, серед яких був і Федір Шаляпін, який, поговорювали, закохався у Анастасію Дмитрівну. Звертав увагу відомий співак і на юну Мірочку (так Марію звали рідні та друзі). Давав їй уроки вокалу і хвалив її перші сценічні роботи в домашніх виставах.
Та настав 1917 рік. Капністи перебралися з буремного Петербургу до Судака - в чудовий маєток на сімдесят кімнат. Та революція наздогнала їх і тут. Вже значно пізніше Марія Капніст згадувала зиму 1921 року: "Коли з'явилася "надзвичайка", було вивішено оголошення: всім дворянам, титулованим особам прийти в ГПУ, інакше - розстріл. Коли хтось запитав батька: "Ти підеш?" - він відповів: "Я не боягуз". Пізно ввечері тато повернувся, але наступного дня його забрали. Потім його розстріляли … А тітку вбили на моїх очах. Мені було близько шести років, але я пам'ятаю тих людей. Один сказав іншому: "Дивись, якими очима вона на нас дивиться. Пристрель її". Я закричала: "Ви не можете! У вас немає наказу!" Я тоді вже все знала. Три тисячі людей розстріляли за одну ніч. На горі Алчак. Ніхто не знає, що творилося в Криму. Ми голодували жахливо. Мололи виноградні кісточки... врятувалися дельфінячим жиром - один рибалка впіймав дельфіна...". Тоді розстріляли не лише Ростислава Капніста, а майже всіх кримських дворян. Маєток зруйнували.
У 1927 році Марія переїхала до Києва до хворої тітки. Закінчила трудову школу, але мріяла про театр. Поїхала до Ленінграда, де навчалася у театральній студії Юрія Юр'єва при драмтеатрі імені Пушкіна.
Однак згодом студію закрили і вона повернулася до Києва, вступила на фінансовий факультет Інституту народного господарства. Та вчитися на фінансиста Марія Капніст не хотіла, тому знову повернулася до Ленінграда і вступила до театрального інституту. У місті зустріла колишнього шанувальника своєї старшої сестри Єлизавети - інженера-електрика Георгія Холодовського, знайомого ще по Судаку. Між ними зав'язалися романтичні стосунки.
У 1934 році знову почалася чистка неблагонадійних. Тоді ж Марія відмовила Лаврентію Берії, який звернув на неї увагу під час змагань на стадіоні. Марія мала вражаюче волосся - коси, товщиною в руку, і ефектну пишну фігуру, а він, як відомо, полюбляв молоденьких, трохи повненьких дівчат. У підсумку її виключили з театрального інституту із забороною мешкати у місті. Почалися поневіряння. Переїзди у Київ, потім Батумі.
У1937 році - перший арешт. Але згодом Капніст відпустили. Однак, 27 серпня 1941 року - заарештували знову. За "антирадянську пропаганду" засудили (за статтею 58-10 частина 1 "пропаганда і агітація, що містять заклик до повалення радянської влади") до 8-ми років виправно-трудових таборів. Але відсидить вона 15.
Ось як вона згадувала той період: "Коси мої вже відрізали … Я вже добре знала ціну нічним допитам, коли тебе або засліплюють і обпалюють яскравою лампою або кидають у крижану ванну. Знала, що буває, коли тебе запримітить начальство… У жіночих таборах були свої закони, може, гірші, ніж у чоловічих".
Аби хоч якось захиститися від постійних домагань зеків і табірного начальства, жінки втирали в обличчя вугільний пил. Чим гірше ти виглядаєш, тим для тебе краще - такі закони табірного життя. Ту сажу Марія Капніст не змогла змити з себе до кінця життя.
Та це не завадило інженеру Яну Волконському із польського шляхетського роду шалено закохатися в Капніст. Згодом чоловіка розстріляють, але плодом того кохання стане єдина дитина Марії.
Донька Радислава так розповідала про кохання батьків: "Якось горів степ, де працювали засуджені. Він (батько - ред.) дізнався, що там знаходиться і мама, примчав туди на коні і її, єдину з усіх, врятував. Сам дуже обгорів. І коли вони вийшли з лікарні, мама його запитала: "Чим я тобі зобов'язана?" Він сказав: "Народженням дочки". І вона пішла на цей крок, думаючи, що нічого не вийде...
Коли табірне начальство дізналося, що мати вагітна, її змушували зробити аборт, - відмовилася. І тоді їй влаштовували різні тортури: опускали в крижану ванну, обливали холодною водою".
Саме через доньку Марія й отримала додаткові роки каторги.
Рада Капніст згадувала: "Я ходила в дитячий садок при таборі. Мамі вже недовго залишалося відбувати термін, але одного разу вона побачила, як вихователька б'є мене і примовляє: "Я виб'ю з тебе ворога народу". Мама накинулася на неї. Побила.
Вихователька виявилася коханкою співробітника НКВС. Марії Ростиславівні дали ще 10 років. Мене відправили в дитячий будинок".
У таборі Капніст познайомилася з Валентиною Базавлук, жінки подружилися. Валентину звільнили раніше. Вона розшукала доньку подруги й удочерила її.
Валентина Базавлук поїхала до Москви, де потрапила на прийом до члена політбюро ЦК КПРС Анастаса Мікояна. Поскаржилася йому на незаконне ув'язнення Капніст. Мікоян почав з'ясовувати, чому Марія стільки років знаходиться в таборах. Завдяки його втручанню її звільнили раніше - у лютому 1956 року.
Лише 1958 року постановою Верховного суду РСФСР вирок і всі подальші рішення щодо справи Марії Капніст були скасовані, а справа - закрита, через відсутність складу злочину. Відлига.
Своє повернення до життя на свободі Марія Капніст описує вкрай драматично: "На волю пощастило їхати пасажирським поїздом. Зайшла в туалетну кімнату привести себе в порядок. Вмиваюся, а з дзеркала дивиться на мене незнайома бабуся з короткою стрижкою, зі зморщеним опалим обличчям. Злякалася й вискочила в коридор, там офіцер коло вікна, запитує: "Що з вами?" Я показую на туалет - там якась стара. Він відчиняє двері - нікого. І тут я зрозуміла: бабуся - це я. Від такого страшного відкриття підкосилися ноги".
А потім була зустріч на вокзалі з давнім шанувальником Георгієм Холодовським, який всі табірні роки підтримував її посилками. Надсилав переважно сухарі, сухофрукти та цибулю, що рятували від голоду і цинги. Він теж не впізнав би її, аби сама не гукнула. Далі тяганина зі збором документів на дитину, ходіння по муках і інстанціях. Радислава Капніст розповідала: "Пам'ятаю, як мене привели до опікунської ради. Там була мама і Валентина Іванівна. Член опікунської ради, тітка величезна, мало не з вусами, чоловічим голосом говорить: "Ось, Рада, перед тобою сидить мама, яка тебе народила, але якої ти не знала. А ось тітка Валя, яка тебе ростила, любила. Вибирай, із ким ти залишишся". Я вибрала Валентину Іванівну. Мама різко встала і вийшла. Сиділа на сходах. Сліз на очах не було, але я побачила таке страждання в неї на обличчі! "Мамо, пробач!", - вирвалося в мене. Тоді я вперше назвала її мамою. Вона мене обняла і сказала: "Дитинко, ти все правильно зробила".
Згодом вони зблизяться. А перед цим Марія присилатиме доньці свої фотокартки з незмінним підписом "Твоя баба Яга".
Життя у Києві було важким. Ніде було жити. За роботу бралася будь-яку. Працювала і двірником, й масажисткою - масаж навчилася робити в таборі, там ним лікували всі хвороби.
У кіно потрапила випадково. Хотіла влаштуватися у кінотеатр прибиральницею. Стояла біля кас у заношеній фуфайці, з брудними руками. Підійшов режисер Юрій Лисенко і запитав, у якому фільмі вона знімається. І одразу ж узяв її на невеличку роль у своєму фільмі "Таврія".
Відразу її типаж став приваблювати режисерів. Адже на обличчі Марії Капніст було стільки життєвої муки, страждань. Спершу вона грала мудрих і суворих жінок: мудру Мануйлиху в "Олесі", селянку в фільмі "Ми, двоє чоловіків".
Найвидатніша роль Марії Капніст - Наїна в кіноказці О. Птушка "Руслан і Людмила". За сценарієм Марія мала бути в кадрі з тигром. Режисер не попередив актрису про те, що її чекає на майданчику. Актриса ввійшла в кадр, й почула страшний рик, обернулася й заглянула в очі хижаку, готовому до стрибка - саме цей кадр і впіймала камера, навічно.
Після зйомок режисер похвалив Марію, а вона назвала його мерзотником. Та повернувшись у готель, втратила свідомість і кілька днів пролежала в гарячці.
З 1960 року акторка кіностудії ім. Олександра Довженка. Знялася у більш ніж 80 фільмах, переважно в епізодах.
До речі, її добре пам'ятають кияни старшого покоління. Побачивши цю жінку на вулиці лише раз, Марію Ростиславівну вже важко було забути: незвичне вбрання, чалма, проникливий погляд. А ще артистка часто підходила до продавщиць квітів, присідала біля відер і пошепки розмовляла з трояндами, гладіолусами й гвоздичками. Ще у 70 років у неї була ідеально рівна постава, вона легко робила фізичні вправи й не терпіла лайливих слів. Якось сказала доньці: "Радо, я 15 років провела зі злочинцями - і до мене це не прилипло. Як ти можеш собі таке дозволяти?!"
Розповідають, що вона вночі ходила на цвинтар, купалася в крижаній воді, перелазила через паркани. А ще приймала іменитих гостей. Й до кінця життя боялася замкненого простору.
Ось як відгукувалася про неї художниця Тетяна Голембієвська: "У побуті Марія Капніст була зовсім беззахисна: витала в емпіреях, жила новими образами в кіно. Постійно у Марії витягали гаманці, вона втрачала ключі, документи ... Вічно в її квартирі на вулиці Кавказькій, отриманій від кіностудії, жили якісь дівчатка, яким нікуди було подітися, якісь хлопчики, яким треба було десь перебути, якісь абітурієнти, студенти, жінки з понівеченими долями, яким потрібно було допомогти...
Марія Ростиславівна була дуже енергійною та імпульсивною. Могла о третій годині ночі привезти нам додому першоцвіти - хотіла, щоб ми перші вдихнули аромат весни. Або раптово приїхати до мене в майстерню: "Тетяночко, я вас так давно не бачила!".
На всіх справляла враження людини рішучої і без комплексів.
У 79 років потрапила під колеса автомобіля на проспекті Перемоги, адже завжди боялася підземних переходів. У кареті швидкої допомоги весь час шепотіла: "Водій не винен". Невдовзі померла від ускладнень - 25 жовтня 1993 року. Похована на сімейному цвинтарі у Великій Обухівці на Полтавщині. На фамільному гербі роду Капністів написано: "Sub Igne Immotus": "Незворушний під вогнем". Такою вона була все своє життя.
Підготував Олександр Дяченко
