Микола Леонтович: у пошуках абсолюту, або як звучить радість

today 23.12.2022 query_builder 13:07 remove_red_eye 231 bookmarks Історичні паралелі, Новини

Автор "Щедрика" Леонто́вич Мико́ла Дми́трович - прославився як український композитор, хоровий диригент, піаніст, педагог, збирач музичного фольклору, громадський діяч. За участі Леонтовича у Києві постала перша українська національна хорова капела і народна консерваторія...

*************

Сніг, волохатий, невпинний, часом непроханий, огортав міські вулиці. Та він не відчував холоду й вогких поцілунків сніжинок. Того вечора, 25 грудня 1916 року, чоловік легко, мов юнак, крокував вулицями Києва, у різних куточках якого вже непомітно жила війна. Шпиталі приймали поранених військових, у готелях селилися ті, кому пощастило залікувати воєнні рани, в повітрі зависла тривожна нота. Та сьогодні він не відчував її, не хотів відчувати, не міг. Він повністю віддався цій миті дивовижного піднесення та творчого екстазу – нарешті це сталося - вибаглива київська публіка визнала його, достойно оцінила всі муки творчості гучними оплесками та щирими проханнями виконати на біс його «Щедрика».

Того вечора скромний провінційний композитор Микола Леонтович здобув визнання. Різдвяний концерт, сплетений із виплеканих роками творів, не просто підкорив київського слухача, а став початком тріумфального життя його музики, яка згодом здобуде славу в усьому світі та стане символом Різдва по різні сторони океану.

Далеко не всім відомо, що автором музики всесвітньо відомої «Carol of the Bells» («Колядка дзвонів») є подільський композитор Микола Леонтович. Створена ним музика сягає вічності, яку все своє коротке, та наповнене неймовірним звучанням життя, намагався сягнути Микола Дмитрович. Син, онук, правнук священника. Він по-особливому тонко відчував, точніше чув, цей світ. Першим, хто побачив талант юнака був його батько Дмитро Феофанович. Він також був дуже музичною людиною. Грав на цитрі, балалайці, гітарі, скрипці. Мати майбутнього композитора - Марія Йосипівна - мала чудовий голос. Музично обдарованими були й брат Олександр та сестра Марія, які стали професійними співаками, а сестричка Олена навчалася у класі фортепіано Київської консерваторії, інша сестра – Вікторія - грала на кількох інструментах.

Фанатична любов

Красу музики, що окриляла, позбавляла буденності, надавала життю неймовірного звучання Леонтович пізнав ще з дитинства. І жодного разу не зрадив їй, залишившись назавжди відданим її Величності Музиці. Він фанатично любив Її. І заради цієї любові ладен був на будь-які жертви. Часом віддавав всю свою зарплатню сільського учителя, щоб придбати для шкільного оркестру скрипку, віолончель чи флейту. Учителювати він почав після закінчення духовної семінарії у Кам'янці-Подільському. Викладав на рідній Вінниччині, а згодом на Донбасі у залізничній школі, де організував хор робітників. Та найдовше, майже десять років (із 1908) Микола Леонтович пропрацював у Тульчинському єпархіальному училищі. Саме тут, у Тульчині, згодом створив першу в місті музичну школу. Та не це принесе йому світову славу. Усе його життя стало несамовитим пошуком ідеального звучання. Скільки редакцій тільки мав легендарний «Щедрик»?! Він, мов вправний майстер, відшліфовував звуки так, щоб вони линули абсолютно бездоганно, бо лише така музика могла сягнути вічності. І він віднайшов секрет її створення… Шукав він його усюди, збираючи стародавні мелодії та пісні, мандруючи рідним Поділлям, беручи уроки композиції, поліфонії у професора теорії музики Болеслава Яворського, невтомно працюючи над кожним музичним твором. Микола Леонтович залишив багатий творчий доробок – понад 150 обробок народних пісень. Найвідоміші – "Щедрик", "Дударик", "Пряля", "Козака несуть", "Зашуміла ліщинонька", "Ой, з-за гори кам'яної". Із них 50 творів для дитячого хору видав у навчальних посібниках "Нотна грамота" і "Сольфеджіо". Недарма сучасники охрестили його «подільським Шопеном» та «українським Бахом».

Музи творця Музики

Він, невибагливий до побуту, був надто вибагливим до себе як композитора. Здавалося, що Леонтович зміг піднятися над війнами та революціями, зрадою та тиранією, аби подарувати світові неймовірне звучання найрадіснішої пісні – різдвяної колядки. І в цьому його феномен. Кажуть, феноменально талановиті люди вимагають особливого ставлення, можливо, навіть певної жертовності, оскільки самі приносять значно більшу жертву. Чи з покорою прийняли це жінки, які надихали, кохали, чекали композитора? Літератори, які описують життя Леонтовича визначають двох головних жінок у житті митця. Різні за віком, походженням, певно, поглядами, їх об’єднувало кохання до великого композитора, який вирізнявся витонченістю та оптимізмом.

Із Клавдією Жовткевич Леонтович одружився у 1902 році. Вона приїхала на Вінниччину з Волині, була на два роки старшою, з доброю вдачею та щирим серцем. Яким було те кохання? Певно, ліричним, тривожним, палким, як і сама музика Леонтовича. Клавдія стала вірним другом, помічницею, а головне – мамою його двох чудових донечок.

Про його ученицю та натхненницю Надію Танашевич відомо не багато. Дівчина навчалася у Тульчинському жіночому єпархіальному училищі, була вдвічі молодшою від композитора. Вона стала його Музою та помічницею. Разом із композитором працювала над хоровою оперою «На русалчин Великдень», писала лібрето. Своєму колишньому колезі Якиму Греху Леонтович так розповідав про Надію:

– Вона наспівала мені багато пісень. Може, полюбила старого-лисого. Нехай любить, буде краще писати текст. Любов – поезія, це найкращі переживання кожної людини.

Кажуть, дружина Клавдія дуже ревнувала Леонтовича до Надії, не дозволяла з нею зустрічатися. Попри це, взимку 1921 року, взявши з собою старшу дочку Галинку, він поїхав до вихованки, що проживала зі своїми батьками у селі Стражгороді, поблизу містечка Гайсина на Вінниччині. Це була їх остання зустріч. Потому Леонтович поїхав до свого батька…

На пів ноті

Раптово, трагічно, не дограно, так обірвалося життя Миколи Леонтовича. Нахабно обірвав його служитель «ЧК» - Афанасій Грищенко. Надвечір 22 січня 1921 року, коли композитор саме гостював у батька в селі Марківка Гайсинського повіту, хтось постукав у двері. На ночівлю просився чоловік, як з’ясується згодом, агент ВНК (Всеросійської надзвичайної комісії з боротьби з контрреволюцією і саботажем при РНК РРФСР). Незнайомця впустили. Ночував в одній кімнаті з Миколою Дмитровичем. А на ранок, коли вже світліло, тишу в будинку розірвав постріл - служитель системи обірвав життя видатного композитора… Завершуючи свою брудну справу, чекіст зв’язав рідних та пограбував будинок…

Та чи можна вбити душу? Вона ж безсмертна, як безсмертні твори великого композитора, бо в них живе душа нескореного народу, який віками виборював і досі виборює право бути.

Замість післямови.

Мине майже дев’ять місяців від смерті видатного композитора, як у Нью-Йорку, в Карнегі Холі, зазвучить його легендарний «Щедрик». Твори Леонтовича в Європу, а згодом за океан, привезе хор Олександра Кошиця, який ще в 1919 році за дорученням Симона Петлюри, поїхав за кордон пропагувати українську культуру.

Мине 15 років від смерті видатного композитора, як його американський колега, Пітер Вільховський, українець за походженням, запише англомовну версію «Щедрика» — «Carol of the Bells». Під цією назвою мелодія української колядки Леонтовича здобуде всесвітню популярність. Це особлива музика, яка сповіщає всьому світу про народження Христа, а історія її створення вкотре доводить, що настане час і суцільну темряву розсічуть промені світла.

Катерина Осадча, журнал Київщини "Корисний формат. Нове передмістя"

Фото з відкритих джерел

91 запитів за 0,179