За захопленням Галина Феодосіївна Устенко-Гайдай - співачка. Точніше, спів був і є тією ниткою-дороговказом, яка не дає схибити в житті.
Співала Галина Устенко в Київському камерному хорі Віктора Михайловича Іконника (пізніше - Лятошинського), в молодіжному хорі радіо і телебачення, в хорі Свято-Покровського храму м. Києва (де, до речі, співає й зараз). Відтак спів проходить через все життя. Яке поставило Галину Устенко перед непростим вибором: спів чи телебачення. І, здається, що той вибір за неї і зробило саме життя… І журналістика стала її долею… випадково, але назавжди!
За фахом Галина Устенко-Гайдай - телевізійний журналіст-нарисовець (жанр - теленарис). За душевним покликанням - захисник знедолених і борець із будь-якою несправедливістю. За досягненнями - Заслужений журналіст України, кавалер ордену княгині Ольги III ступеня й цілого ряду серйозних відзнак… Утім, про останнє Галина Феодосіївна говорить неохоче ("це Ви й в Інтернеті знайдете… Але я не якась визначна особа, а така, як всі - в чомусь мені поталанило, в чомусь - ні…"). Та й взагалі про себе говорить скупо:
"Я - пенсіонерка. Вийшла на пенсію - і наче вилетіла із гнізда. Але за цим своїм власним перенасиченим життям просто таки не встигаю. Не встигаю набрати повітря в груди, щоб долетіти до місця призначення". Зате про людей із свого села Гореничі, в якому давно мешкає, оповідає (саме так: не розповідає, а оповідає!) цікаво, із захопленням і, здається, може ділитися тими оповідками безкінечно.
Офіційно пані Галина працює на телебаченні з 1971 року, воно увійшло у її життя з дуже раннього віку. "Зараз мені 73-ий рік, із яких я віддала телебаченню добрих 65 років. Маю 47 років трудового стажу (+ 4 роки працювала безкоштовно, випускаючи щотижневі нариси, -
аж до знищення державного телебачення) і весь час за однією адресою: Хрещатик, 26. Пройшла шлях від рядового редактора до головного (17 років обіймала посаду головного редактора Київського державного телебачення). Мій учитель - Микола Подолян: видатний український журналіст, який був редактором журналу "Україна", - починає розмотувати нитку спогадів моя співрозмовниця. - Останні 20 років свого професійного життя присвячувала виключно одному жанру, але в усьому його розмаїтті: проблемний, критичний, біографічний нарис, нарис-портрет, нарис-сповідь... І мені не соромно за жоден із моїх сценаріїв!"
Про пісню і не тільки
Як же знайшла вона свою професійну долю, як телебачення увійшло в її життя і стало його сенсом? Відповідь несподівана: із телебаченням Галину Устенко-Гайдай засватала… пісня! Втім, все по порядку.
Народилася Галина Устенко в квітні 1948 року в Дарниці, в приватному будинку, фактично - в лісі: біля парку Партизанської слави. Як сама згадує, її дитинство пройшло в котлованах, по яких прокладали трамвайні колії. Закінчила середню школу № 127 м. Києва, яка дала їй не просто гарну освіту, а путівку в життя. "Людина, яка виховала мою душу й відкрила горизонти для її лету - Олександра Петрівна Шидин. Вона із збідованих післявоєнних дітей створила блискучий хоровий колектив "Щастя" Дарницького будинку піонерів - найкращий хор Радянського Союзу. Олександра Петрівна у зруйновану війною Дарницю принесла спів, принесла пісню", - згадує із теплотою в голосі моя співрозмовниця.
В 1959 році хор в черговий раз у якості нагороди відправили до "Артеку". Ця поїздка відкрила Галині нові - міжнародні! - горизонти. Адже жили хористи в міжнародному таборі "Морському", відтак спілкувалися з дітьми різних національностей і різних народів. Крім того, саме тут юні хористи познайомилися з композитором Дмитром Ковалевським. Та не просто познайомилися, а удостоїлися честі стати першими виконавцями його творів, зокрема - кантати "Весна миру". І стали "своїми" на телебаченні, виконуючи перші музичні заставки. А з 1963 року ансамбль "Щастя" завжди виступав на урядових концертах.
- Це мене пов'язало з телебаченням, - усміхається тим спогадам пані Галина. - А журналістика… То вийшло якось зовсім випадково чи само собою, але - на все життя… Після закінчення школи я вирішила стати диригентом. Бо якось так вийшло, що де я не була б - коло мене завжди був спів: в класі - ансамбль "Бригантина"; пізніше, вже на факультеті журналістики - університетський хор "Дніпро"… Але так сталося, що в 1966 році, після закінчення школи, наш найкращий в школі клас нагородили поїздкою до Ленінграда. Там ми гостювали більше місяця - аж до 26 липня. А документи на диригентський факультет здавали 4 липня. Тобто - безнадійно запізнилася. І до останнього дня не знала, куди вступатиму. Врешті-решт прислухалася до думки своїх однокласників, які, пам'ятаючи, що свого часу я багато писала до шкільних стінгазет, націлили мене на журналістику.
Про головні засади журналістики
Так Галя Устенко стала студенткою факультету журналістики. Коли набирали телевізійну групу (всього 10 осіб, але всі як одна - топ-моделі!) Галина до тої зіркової десятки не потрапила. Тому до ІV курсу опановувала фах газетяра.
Потім - практика на Дунаї. Без останку віддаючись обраній професії, Галина встигає працювати відразу в трьох газетах: в міській "Радянський Ізмаїл", районній "Ленінський шлях" і обласній "Чорноморська комуна". На ІV курсі Галину Устенку делегували на стажування до Німеччини. Довелося працювати на німецькому радіо, телебаченні і в пресі.
Саме це стало причиною того, що Галина дуже рано почала знімати на відеокамеру. Після повернення успішно захистила дипломну роботу на тему: "Два обличчя однієї землі. Соціальне обличчя Німецької Демократичної Республіки".
Позаду - студентська лава, попереду - робота: серйозна і відповідальна. З 1971 року Галина Устенко працює на телебаченні. Відразу зарекомендувала себе надзвичайно відповідальним і старанним працівником. Наприклад, обіймаючи посаду заступника головного редактора телебачення з питань економіки України, особисто побувала на всіх шахтах, на всіх рудниках, на всіх гірничо-збагачувальних кар'єрах, на графітових і уранових рудах, обійшла всі нафтопереробні та металургійні заводи. Відтак зробила певні висновки і дуже боролася проти роздержавлення базових галузей народного господарства.
- Історія української економіки - в моїх сценаріях, - з неприхованою гордістю говорить пані Галина. - І в моїх інтерв'ю: від міністра до робітника. Я їх всі зберегла! Тому що це - частина мого життя…
А коли до Києва вперше завітала делегація зі Сполучених Штатів Америки, саме Галина Устенко була головним редактором українсько-американського проєкту "Перехрестя" - першого ток-шоу українського телебачення.
Здається, все складається якнайкраще: цікава робота, швидкий кар'єрний злет, слава, нагороди, титули і звання… Зокрема, Галина Устенко-Гайдай - багаторазовий володар гран-прі всеукраїнських та міжнародних фестивалів в Австрії, Празі, Алма-Аті, Євро-азійського фестивалю тощо. Але при цьому наголошує зовсім на іншому: "Як не зроблю передачу про Гореничі - так і призи! Від першої до останньої програми! Та більшість із тих призів віддала в родини моїх гореницьких людей. Тому що герої - вони! Не герої репортажів, а просто герої…"
Втім, не все так було просто. Зокрема, багато хто дорікав Галині Устенко: чого ти не робиш нариси про людей видатних, великих, визначних? І ті дорікання мали під собою вагомі підстави. Адже Галина ніколи не робила "замовних" матеріалів, особливо - про діячів політичних. Чим завдала собі, при всій своїй талановитості, великої професійної шкоди. Так один із конфліктів із керівництвом виник через те, що її попросили зробити нарис про першого президента України. Здається - солідно і почесно! А у відповідь - відмова: "Не зможу, бо на такому матеріалі я не виспіваюся, в мене душа не буде в тій тональності." Дивно і незрозуміло. Для всіх, крім самої Галини Устенко!
- Мені цікавіше тут - із звичайними людьми, на яких ґрунтується і на чиї плечі спирається все в цьому світі! Наприклад, коли я зробила перший свій матеріал із Гореничів, засідання Верховної Ради України І скликання починалася з того, що Плющ з трибуни цікавився у колег: "А ви вчора дивилися телевізор? Ви чули хлопчика Андрійка Рибку із с. Гореничі? Його відповідь на запитання, що таке Конституція?". І в цьому був глибокий сенс. Тоді народні обранці ще чули голоси людей… А це ж істина: щоб говорили люди на екрані! Тоді відкривається щось глибинне, головне, справжнє,
і тоді не займаєшся блудом і брудом. Поглибся в людину - й історичні підручники тоді будуть непотрібні! Ти зрозумієш життя. Чого, на превеликий жаль, зараз нема…
Про найголовніше
Галина Феодосіївна замовкає. Здається, інтерв'ю закінчено, тому що все найголовніше ніби сказано. Та палець чомусь не поспішає натиснути на кнопку "Стоп" диктофона. Як з'ясувалося - не даремно.
- Важливо усвідомити: життя буває складне, конфліктне, чарівне, пам'ятне, прикре… Але нудним життя назвати аж ніяк не можна! Бо це не правильно! Треба жити на цій землі. А жити - це значить пульсувати. А пульсувати - це вмикати пульс душі і серця. І в життя треба вмикатися. Вимкніть телевізор і ввімкніть себе в життя! І йдіть по життю! Де вам приємно - будьте там. І завжди вступіться за людину. Не будьте бездіяльними, не будьте байдужими! Наша біда в тому, що ми закрили свої душі, що за натовпом не бачимо людини. Не бачимо, не розуміємо, не цінуємо. А відтак і самі не розкриваємося в цьому житті. Боїмося, що у відкрите серце нам стрілять словом, поглядом. Так, і це є. Зараз життя не таке людяне, як післявоєнне. Я весь час про це думаю. Було більше доброти. Нам треба відчинити вікна, відчинити очі, відчинити серця. І зазирнути один в одного. І це є обов'язковою умовою розквіту наших душ. Адже основа всього - душа. Буде тепло і затишно на душі - буде лад, буде все добре.
Радислав Кокодзей, кореспондент журналу Київщини "Корисний формат. Нове передмістя