Пантелеймон нервово міряв кроками периметр невеличкої кімнати, яку ледь освітлював маленький вогник. Куце світло падало на списані аркуші паперу. В цій кімнатці він творив свій безсмертний роман "Чорна рада". Тільки в той вечір турбував його не перебіг історичних подій, серце йому їло єдине питання: "Чим я міг не вгодити цій жінці?". Чоловік нарікав на долю й щосили намагався відігнати від себе спомин про юну красуню.
15-річна Олександра одразу впала в око молодому письменнику, який влітку 1843 року приїхав на хутір Мотронівка погостювати до свого друга Василя Білозерського. Дівчина була молодшою сестричкою гостинного господаря, який радо віддав Пантелеймону Кулішу невеличку хатинку, де амбітний 24-річний письменник працював над першим українським історичним романом про козацьку добу - "Чорна рада".
Гість усе літо плекав свої почуття до юної красуні й, врешті-решт, посватався до дівчини. Але Параска Григорівна - мати Олександри не погодилася на цей шлюб. Зупинили жінку безрідність Пантелеймона та його досить важкий характер. Вразливий Куліш, який не звик чути відмови, не спав усю ніч, а вранці у відчаї він поїхав.
Кулішева хата на хуторі Мотронівці
.
Як згадував пізніше Василь Білозерський, сестра, вихована "під уважним наглядом матері", була стриманою з літератором. "Він пристрасний і нетерплячий, хотів неодмінно домогтися її освідчення, але не міг, і коли виїжджав від нас для подорожі Київською губернією, просив її прийняти його портрет на згадку, проте вона відмовилась, і він, виїхавши від нас, за ворітьми знищив його й викинув у рівчак". Але стримана і сором'язлива Олександра попередила матір: "Ви не бажаєте, щоб я вийшла заміж за Пантелеймона Олександровича, - я з вашої волі не вийду, але ніхто інший не буде моїм чоловіком".
Народження Ганни Барвінок
Самовпевнений та самозакоханий Куліш майже рік намагався забути про красуню з Мотронівки, але спогади про миттєвості спілкування з нею не давали спокою і він знову поїхав до Білозерських. І в черговий раз отримав гарбуза - Параска Білозерська відмовила Кулішеві. 1846 року Пантелеймон дістав наукове відрядження до Польщі для вивчення слов'янських мов. Перед від'їздом він заїхав на хутір - і почуття спалахнули з новою силою. Цього разу мати красуні здалася і погодилася на шлюб. Весілля відсвяткували 24 січня 1847 року; старшим боярином був Тарас Шевченко, який щедро сипав жартами, дотепами. Після весілля молоді поїхали до Варшави, куди Куліша направила Академія наук. Під час шлюбної подорожі дружина Пантелеймона почала писати оповідання з народного життя.
Та щастя тривало не довго. Вітчизняні інтелектуали уже не обмежувалися літературною діяльністю, вони почали втілювати політичний проєкт - таємне Кирило-Мефодіївське братство проголосило ідею національного визволення й розбудови України як самостійної держави. Царська влада жорстоко покарала братчиків. Куліша арештували через кілька місяців після одруження.
Молода дружина Олександра поїхала до Петербурга клопотатися за чоловіка. Але це не допомогло. Далі було самітницьке існування на засланні, де вони жили коштом її посагу.
Після цього Куліш зрікся політичної діяльності, але самовіддано займався культурницькими, видавничими, літературними проєктами.
Три роки молода сім'я провела в Тулі. Подружнє життя було досить нелегким. Олександрі довелося стати економкою, нянькою чоловіка: економила кожну копійку, сама ходила на ринок, готувала їжу. Всі кошти вона витрачала на чоловіка, відмовляла собі в придбанні одягу, косметики. Читати, займатися самоосвітою було ніколи. Таке існування змінило фігуру і руки Олександри, Пантелеймону вона здавалася заземленою, неохайною, покірливою і нецікавою.
Коли у юної дружини народилася мертва дитина, Куліш почав дорікати їй безплідністю, начебто він мріяв мати багато дітей. Зрештою у жінки склався комплекс вини - почала розвиватися важка психічна хвороба. Перед знайомими чоловік вибачався за поведінку дружини, наче вона малограмотна і психічно хвора.
Зрештою подружжя роз'їхалося. Куліш залишився в Петербурзі, а Білозерська у січні 1857-го повернулася до України, в рідну Мотронівку. Знайомим це пояснили нервовою хворобою жінки. На Батьківщині Олександра зайнялася літературною працею. Їй вдалося зробити собі певне ім'я як авторці віршів і прози під літературним псевдонімом Ганна Барвінок.
У пошуках іншої Музи
І поки Олександра шукала свій творчий шлях, Пантелеймон натхненно шукав іншу Музу. Усе літо 38-річний чоловік кохався з 16-річною Марією де Бальмен, донькою графа Сергія де Бальмена, який, до речі, ілюстрував "Орисю" Куліша. Потім клявся в коханні 17-літній Лесі Милорадович - він більше двох років зваблював юну красуню, розповідаючи всі нюанси своїх походеньок у листах дружині.
Зрештою, зацікавився Марією Маркович (більше відома широкому загалу за літературним псевдонімом Марко Вовчок). Знайомство з Марією спонукало Пантелеймона написати Милорадович прощального листа: "Знаєте що? Покиньте мене тепер. Перестаньте до мене писати. Це мені невелике ще буде горе, бо тепер Марко Вовчок коло мене".
Молода письменниця свого часу надіслала Кулішеві для публікації свої перші оповідання, які йому неймовірно сподобалися.
При зустрічі юна жінка причарувала його стриманістю й сором'язливістю. Він претендував на роль учителя, опікуна і звичайно ж коханця. Але Куліш швидко набрид Марії і вона кинула його. За це Пантелеймон зненавидів її. Успішна й самодостатня письменниця дратувала й обурювала його, вона не потребувала чоловічої підтримки, яку він так любив надавати в обмін на приязнь і любовні втіхи. Його поведінка нагадувала поведінку дитини, якій не придбали вподобану іграшку. Куліш страждав, писав приятелям листи, в яких нагадував юного романтичного Вертера начебто готового піти на смерть заради коханої.
Адже самогубство через нещасливе кохання було досить модним сюжетом перших десятиліть ХІХ століття. Та з часом його розрадила думка, що він мусить жити заради Марії, щоб врятувати її у злигоднях, які ніби мали спіткати жінку. Та кар'єра Марко Вовчок блискуче розвивалась, тож будь-якого порятунку вона не потребувала.
Покинутий Марією Пантелеймон Олександрович втік на хутір - заліковувати душевні рани до дружини. У своїх знаменитих "Листах із хутора", він стверджував, що український хутір - найкраща з вигаданих людством форм співіснування. Після розриву з Марією він помирився з дружиною і вони разом поїхали пароплавом по Волзі шукати нових вражень і пригод.
Однак на тому Пантелеймонові пошуки "натхнення" на стороні не завершилися.
"И теперь еще этот пыл любви не угас…"
Господарювати Пантелеймон не вмів, тому заробляти їхав у столицю. І в мандрах часом знову згадував про старе.
Про роман Куліша і Параски Глібової, дружини відомого байкаря, у 1860 році не говорив лише лінивий. Пантелеймон був щасливий з Параскою, подорожував разом із нею у Чернігів, Ніжин, Київ. Розгублений Леонід Глібов дав дружині право вибору, але її коханець запевнив байкаря в своїй дружбі й зміг переконати, що Параска не варта його.
Того ж року в Полтаві Пантелеймон познайомився з Ганною Рентель, дочкою поміщика з Диканьки. Й нажив собі ще одного ворога - у юну панянку був закоханий Олександр Кониський, автор духовного гімну України "Боже великий, єдиний, нам Україну храни". Досвідченіший в амурних справах Куліш відбив дівчину. Кониський так і не зміг цього пробачити Пантелеймону Олександровичу.
Але всі крихкі амурні перемоги так і не змогли перерости в міцні стосунки. Час довів, що лише дружина залишилася на все життя єдиним надійним другом. Олександра всі роки тягнула весь життєвий клопіт за двох. Без неї жодна книга П. Куліша не була б написана. Всі більш-менш вільні кошти роду Білозерських пішли на нього: на видання його творів, друк журналу "Основа". Перші оповідання Олександри П. Куліш теж видав у "Основі" і сам придумав дружині псевдонім - А. Нечуй-Вітер. Але вона видала збірочку "З народних уст" за підписом Ганна Барвінок. Борис Грінченко називав письменницю "поетом жіночої долі".
Остаточне примирення з Олександрою увінчалося поїздкою на Кавказ, де обоє змогли віддатися творчості.
Олександра пережила чоловіка на 13 років. Письменник помер на хуторі Мотронівка 14 лютого 1897 р. Вже після смерті чоловіка жінка упорядкувала його архів, спогади, листування. Хатинку, у якій Куліш писав "Чорну раду", перенесла до маєтку Кочубеїв. Доглядала його могилу в Мотронівці. Після 50 років подружнього життя, у 77 років, Олександра Михайлівна написала: "Всем ли так удается в молодости три года обоюдной горячей любви? И теперь еще этот пыл любви не угас, и оттого я так долго живу, что есть горючесть жизни, есть фундамент - воспоминания прошедшего".
Журнал Київщини "Корисний формат. Нове передмістя", Олександр Дяченко
Фото з відкритих джерел
