Безумовно, ця війна змінила кожного з нас. І змінила кардинально! Ті, хто раніше не були професійними військовими, піднялися на захист Батьківщини, добровільно одягнули армійські однострої та взяли до рук зброю. Інші обрали шлях парамедика або волонтера. А ще у когось смерть, яку сіє війна, пробудила жагу творчості. Так сталося в житті боярчанки Оксани Журбас.
Спілкуюсь із цією тендітною чарівною дівчиною з мелодійним лагідним голосом і сяйливим поглядом русалчиних зелених очей за скельцями окулярів - і якось зовсім не віриться, що панна Оксана - досвідчений волонтер. Через її руки пройшло чимало життєво необхідних "ніштяків" і поживних смаколиків, які з нетерпінням чекають наші воїни світла на передовій. Однак наша розповідь дещо про інше.
- Мабуть, Ви - професійна художниця? - із захопленням розглядаю одну із Оксаниних робіт, зовсім не сумніваючись у ствердній відповіді.
- Ні, я - професійний юрист у сфері комерційного права! - сміється моя співрозмовниця і, помічаючи моє здивування, продовжує:
- А петриківський розпис - то, мабуть, одна із творчих струн мого народу, яку пробудив у моїй душі цей страшний в історії України час.
- Невже ніде не вчилися живопису? - не йму віри.
- Ну чому ж… Ще школяркою відвідувала гурток малювання при Будинку культури в моїй рідній Боярці, бо мені це подобалось і було цікаво. А пізніше з'явилося відчуття того, що це захоплення може приносити не лише задоволення мені, а й користь іншим.
- І що ж пробудило це відчуття?
- Війна, - коротко відповідає Оксана і враз серйознішає.
У лютому 2018 року, за добу до свого Дня ангела, Оксана Журбас вирішила допомагати нашим військовим, нашій українській армії. Написала декілька картин, на отримані кошти накупила фруктів. Її мама - Світлана Адамівна - напекла млинців (смачнючих, із сиром та яблуками!). І Оксана із тими смаколиками поїхала до столичного Центрального військового госпіталю, що на Печерську.
Дуже швидко Оксана стала в госпіталі своєю. Медперсонал впізнавав її ледь чи не по ході, поранені з нетерпінням чекали на появу в своїх палатах цієї привітної дівчини, а військові, які провідували своїх товаришів, вважали добрим знаком перекинутись із нею хоча б декількома фразами. Паралельно все більше "затягувало" волонтерство. А у рідній Боярці чекала робота із ветеранами російсько-української війни, яка стала сенсом її життя.
- А чому саме гільзи? - ставлю головне запитання нашої зустрічі.
- Серед військових у мене з'явилося багато знайомих. І кожний намагався подарувати мені фронтовий сувенір. А що може привезти солдат із війни? Безпечне і символічне? Звісно ж - гільзу…
Дуже швидко тих гільз у Оксани назбирався цілий лантух. Що з ними робити? Викинути - шкода, бо ж подарунки, а користі ніякої… І рука сама собою потяглася до пензля.
- Мабуть, є час збирати, але й приходить час повертати… - розмірковує Оксана Вікторівна. - Тож я і почала повертати їх, уже розписані, нашим захисникам. Щоб поряд із ними завжди була краса - наш український оберіг.
Поступово до петриківського розпису додалася техніка декупажу. Згодом рослинний орнамент органічно почав обрамлювати ікони. Гільзи з образами святих Оксана дарувала тим пораненим, які знаходилися в особливо важкому стані, і передавала в підрозділи, які вирушали безпосередньо на "нуль".
Утім, не лише у військових можна побачити роботи Оксани Журбас (яких наразі нараховується більше тисячі!). Адже їх частина була продана на благодійних аукціонах. Отримані кошти поповнювали волонтерську скарбничку і витрачалися на допомогу армії.
- Зараз знову відчуваю потяг до цього своєрідного національно-воєнного розпису, - довірливо зізнається моя співрозмовниця. - Тільки от біда: із "розхідними матеріалами" проблема: гільзи закінчилися.
- Тобто?
- У моїх друзів зараз "там" багато роботи. Відтак сувеніри возити ніколи… - розводить руками.
Прощаємось. І саме в цей момент у мене з'являється відчуття, що широкий загал має дізнатися про нашу талановиту землячку і самобутню художницю-українку Оксану Журбас. Про дівчину, завдяки таланту якої навіть на смертоносних уламках війни розквітають життєстверджуючі орнаменти.
