Любов та журба першої леді України

today 15.05.2020 query_builder 14:27 remove_red_eye 253 bookmarks Історичні паралелі, Новини

Вони познайомилися, ймовірно, 1909 року у містечку Каві ді Лаванья в Італії. Розалія Ліфшиць завітала до сестри Віри, а в цей час у її чоловіка Бориса Яковенка гостював відомий у певних колах ловелас Володимир Винниченко.

Вона - студентка медичного факультету Паризького університету, з правильним вихованням, із заможної родини, він - революціонер, якого виключили з Київського університету Святого Володимира, колишній в'язень Лук'янівської тюрми, разом із Михайлом Грушевським видавець часопису "Промінь". Вже тоді на батьківщині за агітаційно-пропагандистську роботу йому "світила" довічна каторга. І хто б міг подумати, що вічний бунтар та вродлива єврейська дівчина зустрілися, щоб залишитися разом на все життя.

Почуття, які зародило це знайомство, згодом переростуть у стосунки. Та 29-річний Володимир, ярий прихильник сексуальних розваг та вільного кохання, не приховував, що реєструвати шлюб не поспішає. Більше того чоловік висунув умову, що його дружина може бути лише україномовною. Закохана Розалія за два роки вивчила українську настільки досконало, що вільно спілкувалася нею у побуті, у подальшому передруковувала тексти Винниченка, перекладала їх на французьку та російську мови.

Побралися Розалія Яківна та Володимир Кирилович лише 28 березня 1911 року. Однак Винниченко наполіг на домовленості, що жоден із них не буде заперечувати, якщо партнер, так би мовити, матиме романи на стороні. Через вісім років відомий письменник напише у своєму "Щоденнику" 27 березня 1919 року: "Завтра роковини нашого шлюбу. Ніхто, крім нас двох, про цей день не знає. Тільки ми вдвох, він тільки наш. Нас вінчали скелі, сосни, море, сонце, нам кидали духом вереси, нам співали хвилі моря… Ми нічого не обіцяли одне одному: ні вірності, ні любові, ні щастя, нічого…"

Тієї ж весни Розалія писала чоловікові: "Душа моя наповнена тобою, ти всюди, завжди зі мною і так буде завжди, я відчуваю".

Вона щиро та вірно кохала свого єдиного і неповторного, а Володимир дозволяв себе обожнювати, та продовжував звичний для нього спосіб життя. Свої стосунки з жінками письменник яскраво описував у власних творах. До знайомства із Розалією та й потому письменник пережив не один бурхливий роман.

”Приміром, у п'єсі "Memento" (1909) він розповів про свої відносини з Люсею Гольдмерштейн та про смерть їх спільного сина. Всі знайомі письменника одразу зрозуміли про кого йдеться у цій драмі. Та згодом, письменнику доведеться ще раз пережити описані почуття болю. У родині Винниченків відбулася особиста трагедія - у Розалії стався викидень. А за ним страшний вирок лікарів - дітей не буде ніколи. Дружина страждала, але мужньо терпіла. Бо Володимира Кириловича можна було саме терпіти: його характер, непередбачувані рішення та дії могли довести до істерики будь-кого. Збереглися щоденники та листи письменника, із яких ми знаємо про його численні любовні пригоди. Він проводив свого роду експерименти. Наприклад, у щоденнику він в подробицях описує, як у віці 40 років закохав у себе молоденьку дівчину. Уважно спостерігав за її і своїми почуттями, за розвитком їх стосунків, щоб використати це як літературний матеріал.

Але любляче серце Розалії пробачало Володимиру всі експерименти. Більше того, жінка намагалася прийняти те, чим захоплювався Винниченко. Коли Володимир перейшов на сироїдство, вона теж стала сироїдкою. Потім він захопився конкордизмом - соціально-етичною концепцією, спрямованою на відновлення рівноваги внутрішнього світу людини, на гармонію між людиною і суспільством та між людиною і природою, й вона теж стала послідовницею цієї течії - разом із коханим поклонялася оголеною сонцю на березі Сени, а у вільний від злиття з природою час друкувала твори чоловіка.

А чого вартував переїзд після Лютневої революції із ситої Європи до буремного Києва 1917 року. Винниченко став членом Центральної Ради, очолював Генеральний секретаріат, був генеральним секретарем внутрішніх справ, головою Директорії. Він зазнавав нищівної критики від Симона Петлюри, Павла Скоропадського, творця української армії та ідеолога української державності Миколи Міхновського. Гарячкуватий і непримиренний, іноді нестерпний, Володимир Кирилович завжди відстоював свої переконання і погляди, а Розалія була поруч, намагалася зрозуміти і підтримати.

Напередодні еміграції до Відня у 1919 році Винниченко записав у щоденнику: "Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я їду за кордон, обтрушую з себе всякий порох політики, обгороджуюсь книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло - літературу… Тут у соціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістичну політичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею хочу померти".

Але Володимир Кирилович не дотримав слова й надалі активно займався політичною діяльністю. Згодом подружжя переїхало до Німеччини, а з 1925 року - до Франції. 1928 року побачив світ роман Володимира Винниченка "Сонячна машина", який мав шалений успіх і кілька разів перевидавався. Автору виплатили гарний гонорар, якого вистачило на купівлю 1934 року двох гектарів землі та старовинного приміщення пекарні часів Наполеона в містечку Мужен, неподалік від французьких Канн. Там Винниченки й облаштувалися.

Тут Розалія поступово освоювала професії садівниці й городниці, а Володимир займався літературною творчістю. Родина вирощувала овочі й фрукти для власного столу та на продаж. Але з сільським господарством не склалося - бракувало сил і досвіду, тому частину угідь довелося продати.

У Франції подружжя не розкошувало, але жили в злагоді та гармонії, вони навчилися співіснувати, радувати, цінувати одне одного. Одному Господу відомо, чого досяг би Володимир Кирилович, скільки справ і творів він завершив би, якби поряд і в роки негараздів, і в роки радості не була б завжди надійна, незрадлива Розалія.

За кордоном у Винниченка з'явилося ще одне захоплення - живопис. Зберігся портрет Кохи (так він називав свою Розалію), яка не була в його бурхливому житті ні першою, ні єдиною, але назавжди стала йому відданою.

Вірною своєму єдиному коханню вона залишилася й по його смерті. Розалія Яківна пережила Володимира Кириловича на вісім років. Саме вона зібрала й зберегла весь архів Винниченка. Адже Розалія була не просто дружиною письменника. Вона до останніх днів залишалася першою леді Української Народної Республіки. Дружина передала архів Володимира Винниченка на зберігання до Архіву Української Вільної Академії Наук у США і заповіла, щоб його перевезли до України, коли вона стане незалежною.

Розалія Яківна ще 1959 року ні хвилини не сумнівалася, що Україна стане вільною, суверенною, незалежною державою. Бо в цьому ніколи не сумнівався її чоловік - Володимир Винниченко. А його пророцтву вона вірила завжди.

Олександр Дяченко, кореспондент журналу "Нове передмістя. Корисний формат" за матеріалами із відкритих джерел

92 запитів за 0,320