Війна, як вона є. Село Мощун: п’ять місяців після пекла

today 17.09.2022 query_builder 16:30 remove_red_eye 430 bookmarks Історичні паралелі, Новини

Який епізод найбільше вразив під час відвідин Мощуна? Ні, не руїни, в яких лежить село, не гора речей під навісом навпроти мощунського "Серця" (де кожний може підібрати щось для себе), і навіть не військові, які й зараз стоять в селі.

А, звісно ж - спілкування з людьми, жителями багатостраждального Мощуна.

- Пригощайтесь яблучками, не соромтеся! Ось там, у відрі, - білий налив. Вони м'які, бо вже трохи перестигли. А кому хрумкі подобаються, то там, на дереві, бачите? Вони - тверді, але вже солодкі! Як-то кажуть, чим багаті…

Так припрошувала волонтерів, які прийшли допомогти розібрати руїни, господиня будинку, від якого залишилися лише стіни. А яблука, дійсно, солодкі! От тільки в горлі гірчить, бо навіть зараз у повітрі відчутний запах згарища.

Мить між життям і смертю

Невеличке затишне село на північному заході від Києва. Мощун входить до складу Гостомельської селищної ради Бучанського району Київської області. Сучасну назву село отримало через те, що на його околицях колись мостили болота.

Одна із перших згадок про Мощун датується універсалом Богдана Хмельницького від 21 березня 1656 року. А 21 березня року Божого 2022 ЗСУ вибили із цього села рашистських загарбників і повністю звільнили село! Відтак саме березень є для цього невеличкого населеного пункту таки сакральним місяцем.

Кінематографічний відступ

До повномасштабного вторгнення село Мощун, біля Гостомеля, серед кіношників набуло слави сільського Голівуду, бо саме тут знімали чи не всі сільські сцени більшості вітчизняних серіалів.

У тому числі й "Повернення Мухтара". Деякі будинки стали настільки популярними і знаковими, що до них у мирний час приїздили туристи, аби побачити на власні очі локацію з улюбленого фільму.

Одним із таких місць глядацького паломництва був так званий будинок Мітяя із серіалу "Свати", від якого наразі залишилися хіба що стіни.

Зараз люди з кінокамерами в селі також не переводяться. Щоправда, тепер вони знімають вже зовсім інші сюжети…

На початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Мощун став одним із форпостів, які допомогли українським військовим виграти битву за Київ. Якби росіяни прорвали тут оборону, то вийшли б у столиці - в районі Оболоні.

Як же розпочалося вторгнення в Мощун? Місцеві жителі згадують, що приблизно о 10-11 ранку третього березня їх розбудив шум вертольотів. Летіли, як рій комарів, низько, над самими дахами. За різними свідченнями - від 62 до 85 вертольотів одночасно! Втім, день пройшов відносно спокійно. Незважаючи на те, що в 13 кілометрах звідси ворог вів активні бойові дії за аеропорт Гостомель. Звідти чулися вибухи і постріли…

Та люди до останнього не вірили, що ворог буде в селі. Не хотіли вірити! Тому не лише самі не поспішали виїжджати, а у кожному будинку намагалися перебути лиху годину по 2-3 родини із Києва… Евакуацію проводили бійці ЗСУ, коли в Мощуні вже горіли перші хати, а в лісі все впевненіше хазяйнували ворожі ДРГ… П'ятого березня 2022 року росіяни зайшли в Мощун.

Майже місяць тривали тяжкі бої за цей населений пункт, які вели бійці Національної Гвардії та ЗСУ. Завдання - не допустити побудови понтонної переправи через річку Ірпінь та прориву техніки і живої сили противника зі сторони Гостомеля. Як згадують місцеві жителі, це був місяць пекла! Від злості, що не можуть взяти село, рашисти закидували його всім, чим тільки можна: градами, ураганами, фосфорними боєприпасами, бомбами з літаків!

Орієнтовно два тижні (від початку березня) майже весь Мощун був під “орками”.

Перед відходом російські солдати 90% будинків знищили дощенту! Більшість жителів евакуювалися ще до захоплення села, а тому вижили. Повернувшись, побачили свої будинки в руїнах.

І ще один майже фантастичний факт. Рота бійців 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців (80 чоловік), які билися тут із першого дня нападу, значно поступаючись у кількості, знищили сотні одиниць бойової техніки та елітних десантників, спецпризначенців і "легендарних" кадирівців.

І, врешті-решт, таки вибили тисячне нашестя росіян і погнали їх далі. Тому саме тут вони отримували свої нагороди, саме тут у вересні відбудеться зустріч побратимів, яка претендує стати щорічною…

Втікали загарбники із Мощуна, переодягаючись в цивільне і залишаючи

на поораних вибухами городах особисту зброю, форму, речі - як свої, так і награбовані. А скрізь, де тільки можна було, стриміли остови їхньої підбитої техніки.

- Мабуть, ще й зараз щось залишилося? - запитую у волонтера-координатора з Боярки Івана.

- Ні, техніки вже нема… На парад до Дня Незалежності України поїхала! Хоча й не своїм ходом, але на столичний Хрещатик таки потрапила… - усміхається задоволено.

При нагоді зазначимо, що волонтери, які зараз працюють в Мощуні, збирають свій власний музей ворожих артефактів. Але то вже дещо інша історія…

То що ж залишили після себе в Мощуні загарбники-"асвабадітєлі"? Сказати - руїну, це не сказати нічого. Тому звернемося до офіційних цифр.

Відповідно до даних дослідження RebuildUA (за ініціативи SmartFarming та Вкурсі Агро) та KSE Institute в межах проєкту "Росія заплатить", збитки інфраструктури села Мощун від війни становлять майже 1,1 млрд гривень! Із яких 954 млн гривень припадає на зруйновані приватні будинки. Всього ж під час активних бойових дій на Київщині у Мощуні було зруйновано та пошкоджено дві тисячі будівель, зокрема 921 приватний будинок.

Відродимося, браття!

Як і інші населені пункти, постраждалі від війни, Мощун поступово відроджується, і люди повертаються. В першу чергу ті, кому є куди.

Тобто, власники лише поранених, а не зруйнованих дощенту, садиб.

Після фіксації завданих збитків, самотужки або з допомогою сусідів "лікують" свої будинки. Хтось діру в стіні цеглою закладає, хтось вибите скло у шибках міняє або просто затягує його плівкою. Десь навіть новий дах вже зводять!

Утім, далеко не кожному під силу самотужки із руїн піднятися. Тому на допомогу приходять ті - "чужі", які рідніші за рідних стали. Волонтери.

Особисто я познайомився із волонтерами організації "Helping Hand UA" американського фонду допомоги "Nova Ukraine", які обрали для себе найважчу (не лише в фізичному, а й в психологічному плані) роботу: розчищати руїни. Бо не сміття прибирають вони, а уламки чужих життів,

спалених війною, які запеклися в напівзгорілих фотографіях, оплавлених банках із домашньою консервацією, кухонних сервізах, що розсипаються на порох при найменшому дотику…

Як розповіла організатор волонтерської ініціативи пані Ірина, у Мощуні вони працюють із перших чисел травня, перебравшись сюди із Гостомеля. За цей час тут відпрацювали близько 150 осіб, які "зробили" 93 будинки.

Як же обираються об'єкти для роботи? Чи є якісь пріоритети?

- Ми працюємо за дуже простим принципом, - охоче розповідає пані Ірина. - Коли до нас звертаються за допомогою, ми оцінюємо завдані збитки. Якщо будинок підлягає відновленню - вручну очищуємо його від битої цегли, горілого металу, скла та пластику. Як кажуть, до нуля: навіть всередині та навколо будівлі підмітаємо! Один восьмигодинний робочий день - один будинок! Якщо ж завдані руйнування не дозволяють відновити будівлю, тоді ми просто заганяємо техніку і зносимо все до фундаменту. Сміття, звісно ж, вивозимо своїми силами.

- Маєте підрядчиків?

- Ні, маємо власну техніку! Черга, до речі, вже розписана на місяць вперед, хоча люди працюють кожного дня. Точніше, кожний наш волонтер працює тоді, коли має таку можливість. Звісно ж - добровільно і безкоштовно. Але роботи ведуться щодня.

- І звідки люди?

- Переважно з Києва та області. Був один англієць та один американець - вже поїхали. Днями працювала ціла бригада з Боярки. Бувають випадки, коли інші волонтери, які зранку привозять до Мощуна різноманітну допомогу, приєднуються до нас і допомагають закінчити об'єкт.

Адже Мощун та подібні йому населені пункти - це наш спільний біль, який гоїти потрібно також спільно.

Лелеки сильніші за крилаті ракети

Як і в кожному населеному пункті, є свої реліквії і в Мощуні. Перша з них - храм Святого Миколая Чудотворця ПЦУ.

Як і більшість будівель, він також постраждав, але вистояв. І зараз у храмі відновлено Божі служби.

Реліквія друга - вирізьблене з цілого стовбура величезного дерева жіноче обличчя зі "сліпими" (згідно з античною традицією) очима та волоссям, схожим на язики полум'я, які рвуться до неба. Хто й коли вирізьбив цю скульптуру, яка височіє на території Першотравневого лісництва? Чиє обличчя дивиться на нас: прадавньої, ще дохристиянської богині чи сучасної страдниці? Мені не вдалося розшукати людей, які відповіли б на ці запитання.

А третя реліквія-оберіг з'явилася у рамках проєкту організації "The Goodness Tour", невдовзі після звільнення Мощуна від окупантів. Усього дві доби знадобилося волонтеру та художнику-муралісту Бенджаміну Свотезу, якого підтримав пастор Біллі Рігсбі із Техасу, щоб з'явився цей неймовірний мурал на стіні пошкодженого будинку культури. Ідея муралу зрозуміла й життєстверджуюча: тато-лелека повертається додому, де на нього чекає мати-лелека з дитинчам. Поруч із ними - українська родина, у якій батько - військовий. Адже зараз у нас так багато родин, у яких батько, син, брат перебувають на військовій службі. На них вдома чекають з Перемогою!

"Вепрячий" блокпост

Так що ж такого незвичайного є в Мощуні, чого немає в інших населених пунктах? Блокпост при в'їзді в село! Тут постійно стоять озброєні хлопці у військовому однострої, а ще часом, при появі чужинців, з'являються... дикі веприки!

Звідки ж вони тут? Хлопці лише сміються: "Це ми тут з'явилися! А вони в цих лісах із діда-прадіда свого вепрячого проживають!

А те, що їх тупоголові орки не з'їли - це ще одне свідчення того, що саме наші веприки є дійсними господарями цього лісу!"

Замість післямови

Ну ось, здається, і все. День, проведений в Мощуні, добігає свого завершення, а все побачене та почуте дбайливо зберігають фотоапарат і блокнот. Та чомусь не полишає відчуття, що забув про щось дуже важливе… Ах, так - про зустріч із дітьми села Мощун… Які просто догулювали останні літні дні цього страшного року, набираючись сил перед початком шкільних занять. І їхні дзвінкі голоси, які лунали з мощунського ставу, стали кращим доказом того, що життя продовжується!

Радіслав Кокодзей, журнал Київщини "Корисний формат. Нове передмістя", фото автора

92 запитів за 0,164