Що носили наші прабабусі (український національний одяг) у ХІХ столітті розповіли у Трипіллі (є відео)

today 23.01.2022 query_builder 11:53 remove_red_eye 491 bookmarks Історичні паралелі, Новини

У Київському обласному археологічному музеї, що у Трипіллі, зняли відео про жіночий одяг регіону.

Про це повідомляють Хроніки Обухова з посиланням на сторінку закладу. У першій частині цікавої та пізнавальної відеорозповіді від наукової співробітниці музею Ольги Хуторної йдеться про український національний жіночій одяг другої половини ХІХ – початку ХХ століття на території Київщини.

Зазначимо, український народний костюм виготовляли відповідно до події та цільового призначення. Звісно ж, найбільшим багатством вирізнялися вироби, які виготовлялися для важливих життєвих чи обрядових подій. Як, наприклад, для весілля чи Різдва. Стандартний український народний костюм складається з натільного, нагрудного, стегнового та верхнього одягу.

«Єдиним видом натільного чоловічого і жіночого одягу в Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ сторіччя була полотняна сорочка. Сорочка - один із найдавніших елементів одягу. Ще за часів Київської Русі сорочка була як натільним, так і верхнім одягом. Шили її із полотна чи сукна. Основними типами сорочки були: тунікоподібна, з плечовими вставками, з суцільним рукавом та на кокетці. Безпосередньо на сорочку українці напинали нагрудний одяг, який прикривав верхню частину фігури і виразно впливав на загальний силует. Цей вид одягу переважно був без рукавів.

Керсетка – безрукавка з фабричної тканини, яка мала багато місцевих варіантів довжини, пропорцій, декорування.

Юбка – нагрудний одяг з рукавами, відомий у різних регіонах України. Найчастіше виконувалася з фабричних тканин і повторювала форму та крій місцевих безрукавок. Жіночий стегновий одяг прикривав нижню частину фігури та одягався безпосередньо на сорочку. В українському жіночому костюмі другої половини ХІХ – початку ХХ століття існувало кілька способів його утворення. За допомогою нашитих, частково зшитих та зшитих прямокутних полотнищ із саморобної вовняної тканини.

Запаска – найдавніший загальнослов’янський варіант не зшитого стегнового одягу. Була відома майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення. Переважно складалася із двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини. Спочатку на талії пов’язували задню частину – ширшу і довшу чорного кольору, а спереду закріплювали другу – вужчу і коротшу синього кольору. На свята жінки носили зелені та червоні запаски, передня частина яких прикрашалася тканим орнаментом або вишивкою.

На всій території України побутував і фартух-запаска, яку носили з різними типами стегнового одягу. Фартух робили із дорогих, нарядних, частіше привозних тканин.

Плахта – частково зшитий розпашний святковий одяг, невід’ємна частина центральноукраїнського жіночого національного костюму. Плахта виконувалася із двох полотнищ барвистої та квітчастої вовняної тканини. Ці полотнища зшивали приблизно на половину або на дві третини. Зшита частина охоплювала фігуру ззаду, а не зшиті крила вільно звисали по боках. Іноді передні кінці плахти підтикали під пояс. Заможні жінки надягали дорогі та нарядні плахти, спереду пов’язували візерунчасту вовняну або парчову запаску. А ще були димка та літник – спідниця із саморобного полотна», - розповіла Ольга Хуторна.

ВІДЕО

Фото та відео із сайту Хроніки Обухова

92 запитів за 0,221