Війна, як вона є. Мироцьке: життя “до” і “після”

today 08.09.2022 query_builder 11:53 remove_red_eye 2025 bookmarks Історичні паралелі, Новини

Мироцьке - невеличке село Київщини на 500 дворів, затишне і мальовниче, яке каскад ставків обіймає. З 2020 року входить до складу Бучанської міської територіальної громади (раніше - Києво-Святошинського району). Населення - орієнтовно 1500 осіб.

Перша згадка про Мироцьке датується XІІ століттям. А у 2022-му з'явилися у села ще дві історичні дати, різниця між якими - місяць, протягом якого Мироцьке перебувало під рашистською окупацією.

Так починається виживання

Як же почалася окупація села? Своїми спогадами діляться вчительки початкових класів Мироцької гімназії № 12 Бучанської міської ради Галина Михайлівна Вишневська та Людмила Іванівна Колісна.

Тут був табір орків

.

- 24 лютого, о 6 ранку, вони вже були тут. Отам в лісі, за "норками" (підприємство, на якому до війни норок розводили), отаборилися. Втім, тоді їх лише наш односелець, який на самому краю села живе, бачив. А ми й вірити не хотіли. Аж поки 2 березня вони в село не зайшли. Коли почули постріли, ми всі повискакували. Побачили 15 БТРів із білими "Z" на бортах.

На в'їзді до села окупанти розстріляли двох чоловіків, які необачно потрапили їм на очі. Іншого, який почав гасити власну підпалену хату, "зняв" снайпер. Ще одного вбили, а тіло замінували. Один житель села зник безвісти, днями його тіло знайшли недалеко від власного будинку…

Як тільки зайшли до Мироцького, із танків вщент розстріляли одну з центральних вулиць, клуб (розвалили бомбосховище, яке жителі села облаштували під ним буквально напередодні вторгнення), двоповерховий будинок. Зайняли пів села, виставили на вулицю людей із тих хат, які їм сподобалися (сьогодні про їх присутність в селі нагадують паркани, позначені білими "V" (тут жили орки) і руїни колись чепурних будиночків)…

Так почалася рашистська окупація Мироцького, яка тривала місяць. За цей час село пережило три ротації загарбників: омонівці (чоловіки дорослі і, судячи з усього, бувалі), буряти (цих було найбільше) і, мабуть, артилеристи, що обслуговували "Гради", які на городах стояли. І кожного разу окупанти обходили помешкання в пошуках українських солдатів та зброї.

На час окупації в одному з підвалів знайшли прихисток близько 100 осіб, із яких 25 - діти. У другому - ще пару десятків мешканців села. Інші ховалися по власних будинках. Загалом у селі залишилася десь третина мешканців.

27 лютого у селі зникла електрика. 2 березня окупанти розстріляли водонапірну башту. Та зовсім кепсько стало після 8 березня, коли зник газ. Якщо в квартирі було +7, то це вважалося, що тепло…

Ось така хронологія виживання в окупованому Мироцькому.

А вийшли окупанти за добу! Увесь день 30 березня йшла через село техніка… Було дуже страшно! 31 березня у селі взагалі ніяких військових не було. А 1 квітня до села увійшли наші - і це був не жарт. Радісна звістка швидко облетіла село: появі українських захисників раділи зі сльозами на очах.

Що ж надавало сил жителям села вижити? Надія, що окупантів швидко проженуть!

Важко пояснювальні факти із окупаційного життя (Або "Що б то значило?")

Із села можна було евакуюватися "зеленим" коридором у визначені дні: через Миколаївку або у напрямку Немішаєве - Кічеєве - Ворзель. Але не поодинці і не окремими автівками: треба було гуртуватися. Втім, декого завертали. А хто проривався, то змушений був їхати на свій страх та ризик Житомирською трасою просто по трупах.

Окупаційна влада заборонила користуватися мобільним зв'язком: "Дізнаємося - розстріл на місці!". Якщо після 17.00 (початок комендантської години) у вікні побачать вогник - стріляли без попередження.

По центральній асфальтованій вулиці села пройшло більше тисячі танків та ще інша техніка на гусеничному ходу… І покриття витримало!

Рашисти пересувалися селом виключно на БТРах. Причому асфальтом - дуже повільно й обережно, а ґрунтовкою або узбіччям - на повній швидкості.

Найбільшу лють рашистів чомусь викликали… плазмові телевізори! У лісі, де знаходився табір орків, досі можна побачити кучугури вражених кулями екранів. Щоправда, шкільні "плазми", на щастя, залишилися неушкодженими. У школі окупанти ретельно почистили комору та "звільнили" вчительські столики від цукерок.

На дошці у кабінеті зарубіжної літератури, вгледівши стенд із портретами письменників, серед яких був і портрет Пушкіна, залишили на згадку про себе намальоване зеленою крейдою сердечко.

Вдень (до 17.00) пересуватися вулицями села дозволялося. Бажано - поодинці, обов'язково із білою пов'язкою на рукаві. І так, щоб не попадатися на очі солдатам.

В середині березня на орківському блокпосту з'явилася ікона. Хто, коли і як її приніс - й зараз невідомо. Але вони її не чіпали. Після того, як окупанти пішли з села, ту ікону, яка на землі стояла, на початку квітня хтось на стовпа перевісив.

Там вона і зараз висить…

Український прапор, який до війни майорів над школою, окупанти розстріляли, але не зняли. Жодного російського триколора не повісили.

Спогади…

- То що ж найсильніше у пам'ять врізалося? - звертаюся до старости Мироцького Олександра Володимировича Деревинського.

При нагоді зазначимо, що під час окупації Олександр Володимирович весь час перебував у рідному селі, не кинувши його напризволяще у важку годину. Спочатку - на "нелегальному" становищі, потім - на забороненому окупантами телефонному зв'язку. Зараз Олександр Деревинський, маючи за плечима досвід служби в армії, очолює місцеву територіальну оборону.

- Хто його зна… - вагається мій співрозмовник. - Всякого тут було… А із особистого… Ну ото хіба, як я документи рятував і з рідної хати через вікно втікав.

- Розкажете?

- Та що там розказувати? Я тільки-но до хати зайшов і крок вліво, за стінку, з коридору зробив, як по будинку черга кулеметна вдарила. А за нею слідом і з гармати прилетіло. Хата вся в диму - і раптом гаряче стало: загорілася, значить. Ну, я вікно ногою вибив - і у двір вискочив. Озирнувся - горить моя хата! Я тим же шляхом досередини заскочив, документи схопив і назад. Тільки вискочив - тут і фугас прилетів… Люди, звісно, кинулися гасити, але їхні старання мало чим тим руїнам допомогли, на які моя хата враз перетворилася...

Помовчали. Бо що тут говорити? Страшно і моторошно.

- А коли загорівся двоповерховий будинок в центрі села, то люди похапали відра й побігли гасити, - долучається до спогадів Галина Вишневська. - Близько 70 осіб стали вервечкою і передавали один одному відра з водою, що чудом зберіглася в пожежному резервуарі. Рашисти почали стріляти. Всі попадали на землю, поховалися. А коли стрілянина припинилася - знову до роботи. І так декілька разів поспіль. Та й на гасінні інших пожеж стихійно гуртувалися. Завдяки цьому із 16 квартир двоповерхівки згоріли лише 4, на жаль, у тому вогні загинула лежача жінка.

- Втім, вам, мабуть, якісь оптимістичні спогади цікавішими будуть? - немов відганяючи сумне, перериває розповідь пані Галини Олександр Володимирович.

- Невже й такі були?

- Та був один… - мій співрозмовник тримає паузу - …салют.

- Який-такий салют? - не йму віри. - Коли?

- Найсправжнісінький! Такого навіть на Новий рік над Хрещатиком не побачиш! - посміхається мій співрозмовник і враз серйознішає, немов натякаючи, що не байку якусь оповідати буде, а бувальщину з часів життя окупаційного. - То вже середина березня була. Одного дня, десь так близько дев'ятої вечора, над тим лісом, де головні сили окупантів отаборилися, щось бахнуло - і перша вогняна квітка розцвіла.

Ми ще пожартували, що то орківські командири день народження святкують, а чи яку іншу пам'ятну дату відзначають. А феєрверк все розростається і сили набирає! Там така заграва була, що її, мабуть, і в Києві бачили! Ледь о четвертій ранку та ілюмінація зі спецефектами припинилася… Отоді й зрозуміли ми, що не до святкування і не до веселощів нашим непроханим постояльцям було. А от хто тієї ночі їх склад боєприпасів підірвав і як - влучним попаданням нашої артилерії, а чи так хтось підібрався і "червоного півня" підпустив - ми й досі не знаємо. Але дуже вдячні тим невідомим нам "режисерам" за таку запальну (у прямому значенні слова) постановку!

- А я бурятів російської мови вчила! - сміється Галина Михайлівна.

- Може - української? - перепитую.

- Та що Ви! - аж руками сплескує. - Російської! Бо українська для них, як для нас - китайська. Ото прийшли, значить. Маленькі, років 18-24, косоокі, чорні і смердючі настільки, що після них і за три доби кімната вивітритися не могла! Один, мабуть, найбільш освічений, каже: "Учітє руській язик - пригодицца!". Ну, добре, кажу… А кого із російських письменників ти знаєш? А які художні твори? А які вірші напам'ять прочитати зможеш? А він тільки очима кліпає та раз по раз до автомата на плечі рукою сіпається. Коли ж почала називати художніх персонажів за програмою початкової школи, то лише при слові "Мойдодір" злегка головою кивнув. "І ти мене прийшов російської мови вчити???" - насідаю на нього. "Єто ви адна такая умная", - блимнув сердито і геть забрався. А потім усі цукерки у мене в кабінеті зжер, мабуть, щоб помститися! Втім, може, й не він, брехати не буду…

Посміялися з того "вчителя". Хоча й розуміли, що той "урок" і трагедією міг закінчитися…

- А як щодо випадків мародерства, певно, посягали рашисти не лише на цукерки?

- В окупантів у цьому питанні свої правила були. До будинків, із яких господарі в евакуацію виїхали, просто підганяли вантажівки і кидали до кузова все, що бачили! І погреби-підвали дощенту вичищали! А ті, де люди жили, не чіпали… Хат 30-40 обчистили. А в сусідньому селі курйоз був: навіть козу до БТРа втягли.

Повернення до нормального життя

Як і в інших деокупованих населених пунктах, життя у Мироцькому потроху налагоджується. Розміновано орієнтовно 99,9% земель села (не стільки від власне мін, скільки від залишених росіянами вибухонебезпечних предметів). Відкрилися два із п'яти зруйнованих та розграбованих орками магазинів. Із 133 учнів Мироцької школи в квітні-травні із евакуації до рідного села повернулося 90. Із 19 вчителів 18 - на місці. Тож навчальний рік тут закінчився не онлайн, а очно.

Та все ж новини з фронту змушують мене поставити запитання, яке непокоїть наразі кожного: "Як гадаєте, чи буде новий наступ на Київ, наприклад - з Білорусі?" Мої співрозмовники переконані, що ні! "По-перше, тепер вже наші не пустять! По-друге, білоруси не кацапи: люди адекватні. По-третє, це треба просто дурнем бути, щоб після таких поразок у пекло пертися! А дурні вже й на росії закінчуються…) Самому дуже хочеться в це вірити… Та все ж таки - а якщо буде? Мої співрозмовники налаштовані рішуче:

- Будемо боронитися! Є зброя, відома тактика поводження ворога на окупованій території. Є своя територіальна оборона, яка постійно навчається військовій справі й несе цілодобове чергування на найбільш небезпечних напрямках. Звісно, нас небагато… Але навіть якщо ми хоча б трохи знекровимо ворога тут, у своєму селі, це вже буде гарний внесок у спільну перемогу! - говорить староста Мироцького.

Та якщо про повторний наступ ворога з півночі достеменно нині ніхто не знає, то зима вже точно не за горами. Як готуються до її приходу в Мироцькому?

- У тих, хто зимуватиме у будинках, які не постраждали, занепокоєння викликає лише ситуація з газом та електрикою. Ну що ж, доживемо - побачимо. А поки по можливості запасаємося дровами і встановлюємо твердопаливні котли. Тим, у кого будинки постраждали - важче.

Зараз у селі працюють комісії, які вивчають завдані збитки… Наразі потерпілим видають акти, чекаємо на допомогу від держави. Тому що власним коштом до зими ніхто відбудуватися не зможе: і ціни виросли, і роботи у людей немає…

Загалом унаслідок російської агресії в Мироцькому без даху над головою залишилося 17 родин, різних ушкоджень зазнало орієнтовно 80 будинків.

Вечоріє. Прощаємося й вирушаємо додому. А нас проводжають… лелеки! Які, виструнчившись на своїх гніздах, немов солдати на чатах, зірко оглядають своє Мироцьке.

Так, бусли повернулися до рідних гнізд! Летіли крізь смертоносні гради і завірюхи з осколків та куль, видивляючись крізь дими розривів рідні обійстя. Долетіли, повернулися, знайшли! Разом із людьми вистояли під ворожими бомбами та ракетами, пережили рашистську окупацію! І вивели пташенят у своїх батьківських гніздах! Так, вони повернулися… Для чого? Щоб жити на своїй - Богом даній, рідній землі!

Радіслав Кокодзей, журнал Київщини "Корисний формат. Нове передмістя",

світлини автора та з фотоархіву Олени Гриценко

87 запитів за 0,185