Війна, як вона є. Щоб відродилася “Чернігівська Чорнобаївка”

today 03.11.2022 query_builder 21:28 remove_red_eye 487 bookmarks Історичні паралелі, Новини

Шестовиця… Це невеличке село Чернігівського району Чернігівської області (з населенням орієнтовно 500 осіб) після березня 2022 року називають "Чернігівською Чорнобаївкою"…

Дорога до нього пролягає через численні блокпости з уже звичною перевіркою документів, переїздом по понтонній переправі за Черніговом, через Десну, біля зруйнованого велетня-мосту, який зараз активно відбудовується; а далі - плетивом доріг, на долонях полів, серед пасмів лісів…

Під окупацією село Шестовиця перебувало з кінця лютого по 30 березня. Та навіть зараз, через пів року після звільнення від орківської навали, тут на кожному кроці натикаєшся на свідчення того, який "руській мір" принесли окупанти на нашу землю… Гільзи від мін та снарядів і розсипи куль; спалені пекельним вогнем дерева, які простягають до неба свої понівечені руки-гілки; зруйновані будинки серед хащів бур'янів на колись охайних та затишних подвір'ях… Що ж відбувалося тут під час окупації?

Пекельна "оранка" - "сівба" смертоносна…

Ті страшні дні "пекельної оранки" і "сівби смертоносної" знову й знову оживають у спогадах жителів села. Із тих спогадів багатотомний роман написати можна - не відриваючись, на одному подиху! Втім, будемо максимально лаконічними. Своїми спогадами ділиться 72-річна Ольга Григорівна Сірик - учителька-пенсіонерка, голова ветеранської організації "Волонтери здоров'я".

- Особисто для мене війна почалася в четвер, 24 лютого, о пів на шосту ранку. Коли зателефонувала родичка із Харкова: "Я в підвалі. Нас обстріляли. Війна". Такий же дзвінок із Дніпра. Телефоную дітям у Чернігів. А вони на роботу збираються. Наталка взяла телефон: "Що Ви таке вигадали? Яка війна?" Підскакує онук - той, що зараз на фронті, - та й каже: "Що це Ви, бабцю? Нема ніякої війни". А через годину діти відзвонилися з Чернігова: "Так, війна. Ми на роботу не пішли…" Невдовзі і ми вибухи почули.

- Чим відзначилися окупанти, зайшовши в село?

- Розграбували магазин, винесли всю горілку та продукти і три дні гуляли! Та спершу, як тільки зайшли, кинулись по подвір'ях лазню шукати. Бо такі брудні та смердючі були, що куди там тому цапу.

- І багато їх було?

- У понеділок, коли на подвір'ї поралася, нарахувала шість танків, а скільки за ними машин різних - то вже й не знаю. З іншого кінця села телефонують: "Двадцять танків у село зайшли". А взагалі пізніше казали, що у перший день одних лише танків у Шестовиці було 60.

- До місцевих як ставилися?

- Так, як загарбники! На тих вулицях, де жили (на Морачевського та Польовій), людей із хат виганяли, а самі заселялися. Цупили все, що бачили! Навіть старі калоші у сусідки вкрали... Телефони не працювали. Води і світла не стало - поруйнували все. А люди ж печі з хат повикидали. То мусили на подвір'ї їсти варити…

У підвали, де люди ховалися, гранати кидали. На других поверхах або на сараях кулемети поставили. Кожну ніч обстріли - аж хата трусилася. Вийдеш на вулицю - там горить, тут горить. У Чернігові бази горіли - так три дні чорний дим хмарою стояв, і вночі від заграви, мов удень, видно було… І тут кожен день стріляли; плач, стогін, пожежі - все одним клубком селом котилося…

- Великих втрат село зазнало?

- Сім хат спалено, а зруйнованих так і не злічити.

Поранених у селі четверо, серед них - один хлопчик. Убитих - теж четверо. Один - у полоні.

- А чимось добрим відзначилися?

- Ну, всяке було… Дехто з них вітався українською… Наприклад, коли я відмовилася червону стрічку на двері чіпляти (знак, що здаємося), то не розстріляли й у спокої залишили: і на тому спасибі… Де на парканах було написано, що тут старі, діти і хворі, так туди не заходили… Один порадив город якнайшвидше садити і "обрадував": "Кагда Чернігов і Кієв возьмьом - ми уйдьом! Так что садіте спакойно!"… А ще у їхньому шпиталі ліки для сина знеболювальні випросила. Щоправда, лікар встиг шепнути: "Я не росіянин… Я, бабушка, не стріляю, я - лікую…"

- руська армія - неоднорідна за національним складом… Між собою вони дружно жили?

- Та де там! Руські "вчили" бурят цивільних не чіпати… До одного нашого дядька двоє їхніх прийшли, машину просили: "Ми не хочемо воювати, ми хочемо поїхати звідси". Він пообіцяв. А вони все не йдуть і не йдуть. Пізніше ми дізналися, що їх таки розстріляли. А ще двоє їхніх у покинутому будинку ховалися. Так їх теж звідти витягли, а де ділися - так ми того не знаємо…

- А односельці як поводилися?

- Як найрідніші люди! - пожвавлюється моя співрозмовниця. - Бо дуже ми за ті пекельні дні здружилися! Запасів як таких не було, магазин не працював. Якщо комусь чогось бракувало - сала чи яєць - то один одному потайки передавали. Що мали у надлишку - не продавали!

- Навіть своїм? - дивуюся.

- Так, ніхто нікому нічого не продавав… - тримає загадкову паузу Ольга Григорівна і, усміхнувшись, продовжує: - Тобто, грошей ніхто не брав! Якщо у когось було - так давали сусідам: сир, сметану, молоко. І пізніше, як нас звільнили, так нашим, як ті в селі стояли, теж все носили, що мали, і грошей не брали.

- А визволення чим запам'яталося?

- "Кінцем світу" і "життєдайним переляком"! - усміхається моя співрозмовниця і пояснює - Ми в той день до Киїнки на велосипедах з'їздили - якимись продуктами й ліками розжитися. Спочатку здивувалися, що на блокпостах - ні душі. Та не встигли порадіти, як шалений обстріл почався. Просто над головою і з однієї, і з іншої сторони - чого тільки не літало! Наші - по них, вони - по наших, а ми - між ними! Ну просто тобі пекло справжнє! По замінованій дорозі, навпростець, до Киїнки якось таки доскочили. Де їхали, де пішки йшли, а де й на землю падали. Бо здавалося, що просто біля нас бахкає - й осколки на всі боки розлітаються. Поки назад дійшли, то всі молитви перечитали, навіть ті, яких, здавалося б, і не знали. Та, мабуть, таки дав нам Бог охоронця: благополучно додому дісталися, хоча й перелякалися добряче.

- Ну, про "кінець світу" зрозуміло, - і собі усміхаюся обережно. - А "життєдайний переляк" - це як?

- Наступного дня продукти по людях рознесли, які нам у Киїнці голова сільської ради Андрій Сергійович щедро видав. А увечері першого числа, вже як стемніло, хтось у двері гатити почав. Та голосно так і впевнено - як господар. Невже знову ті іроди по подвір'ях пішли? Що ще надумали? Відкриваємо, а то - наші! Стомлені, аж чорні, але - усміхаються! А як ми зраділи - жодними словами не передати! Обнімаємо їх, цілуємо! І неначе розвиднілося раптом. Бо ж без них, без захисників наших, не життя було, а ніч - страшна і темна…

Утім, наша сьогоднішня розповідь не про жахіття окупації, а про відродження села та повернення його до мирного життя.

Звідси починається відродження села

Із будівлі, на якій гордо майорять два прапори: український і європейський! Із таблички між ними дізнаємося, що це - "Центр само-, взаємодопомоги та розвитку села Шестовиця Чернігівської області".

Яких тільки скарбів не ховається за розписаними дитячими руками дверима цього, здавалося б, звичайного невеличкого будиночка серед йому подібних на головній вулиці села!

Для дітей відведено аж дві кімнати. Перша - з яскравими іграшками та дотепними іграми, на всі етапи дитинства розрахованими. Друга - з книжками та фарбами-папером. "Соціальна шафа" регулярно поповнюється одягом та взуттям.

Та найбільшою гордістю Центру є медична кімната з ліками у шафах. Тут можна виміряти тиск або рівень цукру, зробити ін'єкцію або новонародженого зважити, отримати дитяче харчування чи дорослі памперси…

Та, виявляється, і це ще не все! Зовсім поряд, у старій будівлі Шестовицької загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів, чекають на підключення новенька велика (на 40 буханок хліба!) піч і машина для замішування тіста. А спеціальний стіл готовий прийняти першу партію хліба. За стінкою - майбутній музей із першими експонатами, які самі ж люди і принесли. Хтось - вишиванку, хтось - ікону чи книгу старовинну… А новенькі умивальники і, даруйте, унітази в обох будівлях - то, як кажуть, необхідний додаток до всього переліченого.

Звідки ж з'явилося все це у невеличкому деокупованому селі? Відповідь ви знаєте: від волонтерів!

Розповідає голова Національної Ради Жінок України Людмила Порохняк-Гановська:

- Сама ідея такого проєкту виникла ще років чотири тому, коли розпочалася наша співпраця з "Волонтерами здоров'я". Як реакція на те, що у малих селах почали ліквідовуватися фельдшерсько-акушерські пункти, аптеки тощо.

Особливо тяжко з медичним забезпеченням стало у тих місцевостях, де села розташовані далеко одне від одного. Ми навчили "волонтерів здоров'я" - жителів цих сіл - користуватися домашніми приладами медичного вжитку, певним навичкам надання первинної медичної допомоги та профілактиці і ранній діагностиці неінфекційних захворювань. У Чернігівському районі ми "взяли" 10 сіл, для яких підготували 47 волонтерів (40 жінок і 7 чоловіків).

А вже після визволення Чернігівської області, у Шестовиці створили Центр, який має стати прикладом об'єднання людей. Тому що зараз, як ніколи, люди мають гуртуватися: це допомогає легше переживати складні ситуації. Відтак і назву йому дали невипадкову: "Центр само-, взаємодопомоги та розвитку села Шестовиця Чернігівської області". Адже кожна людина може сама собі допомогти, маючи для того хоча б необхідний мінімум; допомогти один одному і, чи не найголовніше - розвитку себе і молоді. У цьому селі ми працювали всього три місяці. Що ми зробили за цей час і невеликі кошти, надані Українським жіночим фондом, ви бачили. Староста села Сергій Медведєв під Центр надав нам приміщення давно непрацюючого ФАПу. За досить короткий час ми зуміли привести це приміщення до нормального стану, поставили сантехніку. Ціле літо там займалися діти. І зараз приходять кожного дня, а матері можуть залишити дитину на декілька годин і бути спокійними, що цей час дитина проведе безпечно, цікаво і з користю для свого розвитку. Сюди радо приходять і молодь, і жінки різного віку. Великим досягненням стало те, що люди зібралися, об'єдналися і виявили бажання мати свою громадську організацію - зі своїм статутом і рахунком у банку. Ми, звісно ж, допомогли з оформленням документів. І хоча цей проєкт вже завершується, ми продовжуємо працювати з цим селом. І ще на одне хочу звернути увагу. Коли ми приїхали в Шестовицю після деокупації, то побачили, що жителі дуже пригнічені. А зараз вони вже не живуть минулим, а налаштовані на майбутнє. Наприклад, хочуть зробити свою швейну майстерню, пекарню тощо. Звісно ж, ми будемо їм допомагати.

Утім, у цьому випадку Шестовиця - це приклад втілення ще більш глобального завдання, яке стоїть перед нашою державою сьогодні. Як показали останні події, трагічні для нашої історії, у важкі часи люди із міст перебираються до сіл. Тому що тут легше вижити. Відтак завдання глобальне - не втратити село. Як? За відповіддю на це питання приїжджайте до Шестовиці.

Замість післямови

Наостанок зазначимо, що поїздка 30 вересня мала на меті вирішити низку суто організаційних питань для полегшення подальшої роботи новоствореної громадської організації села Шестовиця. Зокрема - підключення трьохфазної електролінії до приміщення пекарні, реконструкції старої шкільної будівлі тощо.

А участь у цій роботі взяли: голова Національної Ради Жінок України Людмила Порохняк-Гановська, заступник голови НРЖУ Меланія Іщук, голова комітету по роботі з сільськими громадами НРЖУ та керівник проєкту Тамара Бігун, голова Киїнської громади Андрій Головач, заступник голови Киїнської громади Віктор Нікітенко, староста Шестовиці Сергій Медведєв, голова ГО "Центр само-, взаємодопомоги та розвитку села Шестовиця Чернігівської області" Світлана Мекшун та голова ветеранської організації "Волонтери здоров'я" Ольга Сірик.

Радіслав Кокодзей, журнал Київщини "Корисний формат. Нове передмістя"

фото автора

87 запитів за 0,171