"Кожен український фотограф мріє зробити фото, яке зупинить війну". Макс Левін.
Колись, ще до війни, під час урочистостей у НСЖУ, присвячених Дню журналіста, почув таку фразу: "Безумовно, саме поети є голосом нації. Але під час війни нація промовляє до світу голосом журналістів".
Почулося та й загубилося, а чи зачаїлося в закапелках пам'яті. Щоб пригадатися 7 липня 2022 року в Боярці, під час відкриття фотовиставки The War Is Not Over Yet про медіазлочини росії.
Цей проєкт - розповідь про журналістів, які загинули (33), були поранені (14), опинилися під обстрілами, у полоні або зазнали переслідувань, зникли безвісти (15) від початку повномасштабного вторгнення. Символічно виставка відкрилася в День народження Макса Левіна, у його рідному місті. На її відкритті були присутні друзі та рідні журналіста, якому судилося стати не лише голосом, а й очима нації.
Повертаючись до витоків
Максим Євгенович Левін - український фотокореспондент, документальний фотограф - народився 7 липня 1981 року в Боярці Києво-Святошинського району Київської області. Батько - Євген Броніславович - інженер газової промисловості, мати - Валентина Анатоліївна - товарознавець. Більшість документальних проєктів Макса Левіна, пов'язані з війною в Україні.
Як розповідав Макс (а саме так називали Максима ще в школі - навіть учителі), фотографом він мріяв стати років із 15-ти. Саме з того часу, коли дізнався, що батько одного із однокласників - Михайло Чернічкін - спортивний репортер. На той час Макс відвідував фотогурток у будинку творчості, фотографував не якоюсь там "Смєною", а дзеркальним "Києвом-19". Спортивні сюжети захопили своєю динамікою, несподіваністю, якою були наповнені навіть дитячі змагання у рідній Боярці. Впіймати вдалий кадр - то ж справжня насолода! Про таку професію можна було тільки мріяти.
Мабуть, не дивно, що після закінчення школи в голову Максу запало: "хочу бути фотографом!". Утім, як пізніше згадував Макс, рушійною силою тоді було, мабуть, таки марнославство.
Останній дзвоник, випускний… Який шлях обрати в житті? Звісно ж - фотографія! Та батьки були іншої думки. Відтак, на догоду батькові, який був для Макса авторитетом незаперечним, він закінчив КПІ за перспективною спеціальністю - "інженер комп'ютерних систем". Отримав диплом і… з легкою душею почав торувати шлях фотожурналіста!
Сходження у професії
- Я ще тільки інститут закінчив, а відразу став… пенсіонером! - жартує Макс у одному зі своїх інтерв'ю. - Тобто, спочатку був напівмаргінальний журнал "Пенсія". Потім доріс до посади фотокора газети "Киевские Ведомости". І це було престижно, це було круто!
Втім, те, що здавалося вершиною, стало лише першою сходинкою. Судіть самі: фотоагентство "Фотолента", УНІАН… Протягом 2007-2008 років Макс Левін здобув багато корисного досвіду в "Газеті 24", із яким сміливо пустився на хвилях фрілансу: його роботи друкують журнали "Фокус", "Профіль", "Український Тиждень". Далі - вебсайт lb.ua (2010-2020); фрілансер агентств "Reuters" та "Associated Press", відеограф і фотограф у hromadske (2021-2022).
- Можливо, саме тоді я зрозумів, що освіта - то річ відносна, - розмірковував якось Макс у тісному колі друзів. - Тому що є щось набагато важливіше, ніж "корочки". Що саме? Можливо, життєве призначення, яке, як стверджують філософи, людина пізнати не в силі. А я його таки "намацав"! Ну от дивіться: я ніколи професійно не вчився фотографії (крім фотогуртка, звичайно), але чомусь завжди встигав ловити суперові кадри. Причому - з урахуванням "серединної лінії", "діагоналі", "перспективи" та інших хитромудрих штук, якими вільно жонглювали профі від фотографії. Я не був журналістом за освітою, але чомусь у мене не було проблем із роботою у виданнях різних рівнів. Я ніколи не переймався записами у своїй трудовій книжці, але завжди мав роботу - цікаву і гарно оплачувану…
-Мабуть, для Вас найбільше щастя - то, повернувшись із відрядження, закритися у своїй фотолабораторії і друкувати-друкувати-друкувати? - вже після повернення з Іловайська запитала Макса журналістка-початківець районної газети.
- Найбільше щастя - то обійняти свою дружину, пригорнути своїх дітей, зігріти в своїх долонях руки мами, - відповів тоді їй Макс, немов щось передчуваючи…
Окрім журналістських робіт, Макс Левін створив десятки фото- і відеопроєктів для гуманітарних організацій: Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ), UN, UNICEF, OSCE, UN Woman.
Його фото публікували Wall Street Journal, TIME, Breaking news Poland, EU AGENDA, World news, The Moscow Time, Кореспондент.net, ELLE, TV-24, Radio Bulgaria, Ukraine Crisis Media center, Vatican news, Радіо Свобода (RFE/RL).
Можливо, саме тоді й сформувалася життєва філософія Максима Левіна, яка вмістилася в декілька рядків і… все його коротке життя: "Мрію, щоб в Україні, нарешті, виросло покоління справжніх патріотів, щоб був мир у цілому світі, а найкращими характеристиками людини вважали "порядність" і "чесність", а не наявність зв'язків у податковій (митниці, міліції, адміністрації...)".
Так війна стає життям…
Утім, свою професійну родзинку Макс Левін знайшов у зовсім іншій темі. Від початку війни на Донбасі він працював як документальний фотограф.
Із перших днів штурму Іловайська (10 серпня) і до виходу "зеленим коридором" (29 серпня) Макс Левін перебував у самому епіцентрі подій. І став одним із тих, хто вийшов живим із того пекла… Відображенням пережитого став документальний фотопроєкт Макса Левіна "AfterIlovaysk. Як це було насправді", у якому взяли участь друзі-колеги Максима: Олександр Глядєлов, Максим Дондюк та Маркіян Лисейко. Фотовиставка демонструвалася у боярському парку Перемоги у 2020 році.
Висвітлював російське вторгнення в Україну 2022 року. Протягом перших п'яти днів повномасштабної війни Макс устиг оприлюднити фоторепортажі щонайменше з семи гарячих точок у різних куточках України: від Харкова до Василькова, з населених пунктів в Ірпінському та Житомирському напрямках.
13 березня 2022 року Максим Левін у супроводі Олексія Чернишова, військовослужбовця та в минулому фотографа, відправились у Гуту Межигірську документувати наслідки російської агресії. Вони залишили машину та пішли в напрямку Мощуна.
Відтоді зв'язок із обома чоловіками зник. Пізніше стало відомо, що в районі, де Макс збирався працювати, розпочались інтенсивні бойові дії.
1 квітня, після тривалих пошуків, поліція знайшла його тіло з вогнепальним пораненням. За даними прокуратури, Левіна убили "військовослужбовці збройних сил російської федерації… шляхом двох пострілів зі стрілецької зброї". Місцезнаходження та доля Олексія Чернишова наразі не встановлена.
Загибель Макса Левіна розслідували також і представники організації "Репортери без кордонів". Вони дійшли висновку, що Левіна і Чернишова холоднокровно стратили.
Максим Євгенович Левін - кавалер ордена "За заслуги" III ступеня (2015 р.), кавалер ордена "За мужність" III ступеня (2022 р., посмертно), лауреат премії імені Георгія Гонгадзе (2022 р., посмертно).
Зараз за вікном - серпень… А світлини Макса Левіна продовжують з'являтися на сторінках як українських, так і закордонних видань. Продовжують жити.
Як продовжує жити у рідній Боярці і сам Макс. Адже у червні 2022 року його ім'ям названо одну із боярських вулиць. Ту, по якій зараз торують свій життєвий шлях його четверо неповнолітніх синів, дружина, брат зі своєю родиною, мама...
Деталі життя - не дрібниці!
Існує думка, що саме в деталях людина проявляється найяскравіше. Про деталі біографії Макса Левіна мені розповів його брат - Олександр Левін.
До першого класу Максим Левін пішов у… В'єтнамі (де, у зв'язку з відрядженням батька, родина Левіних прожила майже три роки). Та попри раннє знайомство з закордонням та співпрацю з іноземними виданнями, кар'єра журналіста-міжнародника його зовсім не приваблювала. Макс вважав, що його місце саме в Україні.
Школу (БСШ №5) Макс Левін закінчив зі срібною медаллю. Хоча художню літературу Максим читав просто запоєм, його найулюбленішим предметом була математика.
Дзеркальний фотоапарат "Київ-19", завдяки якому Макс почав опановувати секрети фотографії, йому подарував батько. Причому фотоапарат, який вироблявся в Києві, Євгеній Броніславович привіз своєму синові із… Німеччини, де був у відрядженні. Виявляється, в Києві купити "Київ" було просто неможливо: всі партії йшли на експорт.
Для самого ж Максима такий подарунок був повною несподіванкою.
Фотографією Макс Левін захопився завдяки знайомству з відомим далеко за межами України спортивним фоторепортером Михайлом Чернічкіним, який став для нього прикладом і першим учителем у майбутній професії.
Максим був надзвичайно уважним до дрібниць. Наприклад, на "червоному" світлофорі він не просто зупинявся, а й глушив двигун свого авто. Для чого? Щоб даремно не забруднювати навколишнє середовище.
Найбільше Максим любив гори. Одна із його мрій - мати хатинку, загублену десь серед скель. У повсякденному житті віддавав перевагу всьому натуральному. Тому меблі для своїх дітей робив сам - із дерева, за власними кресленнями, які збереглися в його робочому щоденнику. Попри те, що любив натуральні продукти, харчувався бозна-чим і завжди їв дуже швидко - цього, певно, вимагала специфіка роботи з постійними роз'їздами.
Якщо відпочинок - то активний! Саме тому Максим захоплювався лижами та сноубордом, каяками, а ще дельтапланеризмом (одного разу навіть ледь не розбився). Олександр згадує, як у 2008 році вони всією родиною вирішили відпочити в Євпаторії. Макс взяв із собою в поїзд… велосипеди! В результаті разом зі своєю першою дружиною Валентиною Макс лише по Криму "намотав" 400 км.
Старші сини - Яремчик, Орест та Устим (зверніть увагу на імена!) - ніколи не називали його батьком, лише Максом. Тому що Максим завжди був для них товаришем, однодумцем і довіреною особою.
Про повномасштабний напад росії Макс знав за добу. Одразу зателефонував додому з вимогою терміново евакуювати маму. Найчастіше у свої воєнні експедиції Макс вирушав зі своїм другом Маркіяном Лисейком, з яким був і в Іловайську. З Іловайська хлопці виходили зі зброєю, якою непогано володіли, але не зробили жодного пострілу. Тоді вони повернулися в простреленій, наче решето, машині, але без жодного поранення. Прикметно, що тоді Маркіян, неначе передчуваючи лихе (точніше, зваживши всі "+" і "-", останніх виявилося більше), їхати не хотів. Але, врешті-решт, згодився і Максима не залишив.
Після повернення з Іловайська у Макса Левіна з'явилося ще одне життєве правило: "Завжди і з будь-якої ситуації є вихід. Тому ніколи не втрачай надію!"
Незадовго до своєї останньої поїздки Макс Левін записався до територіальної оборони одного із районів Києва. Мав власний "бронік" та каску, які завжди брав у поїздки. За тиждень до зникнення Макса Олександр зателефонував брату: "Ти де?" У відповідь почув: "Я там, де повинен бути…"
Про одну із можливих причин загибелі брата Олександр розмірковує так: "Макс завжди прагнув бути в центрі подій, знімати максимально близько те, свідком чого він був. Тому бойові дії знімав переважно з дрона. Скоріше за все, дрон (який йому подарували друзі після втрати першого) десь упав - і Максим пішов його шукати. Скоріше за все, потрапив під мінометний обстріл і вийшов прямо на ДРГ орків…".
Із певного часу у Максима Левіна погіршився зір, тому він послуговувався окулярами. Але при цьому мав просто таки феноменальну фотографічну пам'ять і міг впізнати навіть людину, яку бачив всього лиш раз, та й то випадково. В останньому мені випала нагода переконатися особисто…
Із особистого
Хоча у певний період ми й публікувалися на шпальтах одних і тих самих видань, особисто я не можу похвалитися дружбою з Максимом. Можливо, далися взнаки різниця у віці та часі "підкорення" столичних видань… Відтак наше знайомство було, так би мовити, заочним. Звісно, десь перетиналися… Точно - на Майдані! Коли було не до розмов… Тому пам'ять зберегла лише одну - мирну зустріч.
Здається, наприкінці лютого 2015-го: ще сніг лежав. Був у справах у Києві, забігаю до Спілки, щоб сплатити внески. Лише простягнув руку, аби відкрити вхідні двері, як вони самі розчинилися. Мені назустріч - худорлявий чоловік у якомусь напівтуристичному одязі. Замість головного убору - лише характерне непокірне світле волосся.
- О, і тут Боярка! Привіт! - притримав він двері.
Спочатку підняв руку у напівжартівливому військовому вітанні на польський манер, а потім простягнув її і міцно потиснув мою. І, вже пробігаючи вестибюлем до вихідних дверей, кинув через плече - чи мені, а чи своїм думкам:
- Ти ба, дивина та й годі. Така велика Україна, а із земляками-боярчанами чомусь все частіше зустрічаюся саме в Києві…
Радіслав Кокодзей, член Національної спілки журналістів України, журнал Київщини "Корисний формат. Нове передмістя",
фото Макса Левіна та з сімейного альбому Левіних
