Як наші бабусі Різдво рятували

visibility102Історичні паралелі

Як наші бабусі Різдво рятували
Ми вже звикли відзначати свята Новорічно-Різдвяного циклу гучно і весело. Але так було не завжди. Ще якихось років 30-40 тому за святкування Різдва людину могли позбавити всіх маленьких пільг, а то й за грати відправити. Пільги ці були ефемерні, не те що у нинішніх депутатів та президентів. Для прикладу, могли виключити з комсомолу чи КПРС, тоді єдиної партії, яка мала право на існування. А без партквитка людина не могла стати навіть бригадиром чи начальником цеху, а якщо це була творча особистість, то її творів не друкували, забороняли виставки, іншими словами позбавляли кар'єрного зростання. Й не важливо було, що у когось золоті руки чи світла голова - головне квиток мати. А Компартія всіляко боролася з "релігією - опіумом для народу". Буквально до 90-х років минулого століття священики повинні були звітувати у відповідні органи, хто і кого хрестив - і наслідки були найнеприємніші. Це вже після розпаду СРСР народ демонстративно спалював партквитки, а тоді, у 70-80-х, їх берегли й побоювалися показово йти проти лінії партії, але у генах була збережена тяга до своєї культури, звичаїв та традицій свого народу, а тому багато українців Новий рік проводили у колі друзів, а ось на Різдво їхали до батьків, інших родичів подалі від міста, у села і маленькі містечка, де майже не було міліції (один дільничний інспектор на кілька сіл) й на святкування релігійних свят дивилися крізь пальці, не карали. Зимові шкільні канікули. Міста порожніли, а села оживали дитячим сміхом. У грубці весело потріскують дрова, дідусь порається по господарству, пів кімнати займає ткацький верстат, бабуся вправно запускає човника, й починає ткати половики, рядна - картаті, нарядні. Вони тоді прикрашали і сільські хати, і міські квартири. А ще розповідає: про Пилипівський піст, наближення свята, як вертеп в молодості водили, вчить колядок, щедрівок. Тепло і затишно на душі й слова западають в самісіньке серце, а обрядові пісні запам'ятовуються швидко і легко. Ось і дідусь повернувся. Треба на стіл накривати. Які ж смачні були ті страви із печі: тушкована картопля із квашеною капустою, гарбузова каша, вареники з грибами, ягодами, мед із горіхами, подрібненими або натертими яблуками, грушами, всілякі запіканки, соки, узвар. І не підозрював тоді, що їли пісні страви, адже їжа була смачна і ситна. Вже пізніше прийшло усвідомлення, що піст - це насамперед добро і терпіння, прощення старих образ, доброзичливе ставлення до рідних і близьких. Так просто і по-селянськи мудро привчала бабуся до звичаїв та обрядів, а ми, ще зовсім малі й вразливі, всмоктували бабусину науку, вивчали їх й самі залюбки брали участь у народних дійствах. Бо ж Святвечір не за горами, а за ним Різдво Христове. Вставали в селах завжди досить рано, затемна. Бабуся 6 січня лише готувала дванадцять страв на святковий стіл, а я з дідусем добре снідали до сходу сонця, бо ж бабця попереджала - поки сонце на небі, ротик на замочку. Увечері, після всіх необхідних робіт, адже у селі працювати щодня треба, вихідних там нема, слина вже текла, тому з нетерпінням чекали першу зірку - до цього часу бабуся до печі не підпускала. І ось вона з'являється - настає Святий вечір й на столі розставляються 12 традиційних страв української кухні. Бабця читає молитву і наказує з'їсти три ложки куті - найголовнішої страви святкового столу. А далі борщ із сушеними грибочками, голубці з пшоном, вареники з різними начинками: вишнею, сиром, картоплею та цибулею, січеники, риба з різноманітними овочами, деруни, тушкована капуста з грибами і чорносливом, варена картопля, змащена товченим часником з олією, домашній хліб, узвар - хіба все згадаєш… А вранці, 7 січня, на Різдво Христове, хлопчаки і дівчатка, зграєю горобців, зліталися в обумовлене звечора місце. У кожного через плече полотняна сумка - для дарів, у когось, зроблена дідом, Віфлеємська зірка на палиці, хтось у масці, хтось без неї, але у всіх гарний настрій і віночок колядок у запасі. Й полетіли пташенята по хатах: спочатку до найближчих родичів, потім до хрещених батьків, а далі всіх сусідів вітали. Першим у хату обов'язково заходив, за давнім звичаєм, хлопчик із Віфлеємською зіркою, далі - всі інші. Й линуло у морозному повітрі: Коляд, коляд, коляда! Холод взимку не біда. Двері швидше відчиніть, Нас до себе запустіть! Всі, хто є у вашій хаті, Будуть дужі та багаті! На городі вродять густо І картопля, і капуста, Помідори й огірочки І для сина, і для дочки. Ось промова в нас така! Ви ж готуйте п'ятака! А із сусіднього обійстя чути іншу колядку: Коляд, коляд, колядниця. Добра з медом паляниця. А без меду не така, Дайте, дядьку, п'ятака. Як не дасте п'ятака, Візьму бика за рога. Не давайте копійки, Бо порвуться кишеньки, Будьте, люди, гонорові! Дайте гроші паперові! І хоча в 70-ті роки люди на селі жили бідно, зарплати маленькі, пенсії взагалі смішні - 42 карбованці чи не найбільша, але у кожного був город, сад, кури, качки, корова, порося, тож пригощали малечу щедро - давали цукерки, різноманітні пироги, пряники, іншу смачну здобу, хтось і дефіцитними мандаринами та апельсинами обдаровував, а ще дрібних грошей жменю. А дідусі з бабусями любили металевими карбованцями внукам віддячити. Незважаючи на досить скрутне життя і важку роботу, майже у кожному селі при клубі була самодіяльність. Ставили українську класику, співали народні пісні, особливо за керування Україною Петра Шелеста. І ось молоді та неодружені вже після обіду збиралися гуртом і влаштовували вертеп - маленьке дійство з біблійними персонажами та різдвяними сюжетами і піснями. Господарі раді були молоді, підспівували, обдаровували і пригощали. А ще на Різдво дівчата гадали на судженого, бездітні просили у Богородиці про немовля, люди зверталися до Бога з проханнями про зцілення і помилування гріхів. Старші люди 7 січня поспішали до церков, де вони ще збереглися, чи молитовних будинків на божественні літургії, а потім родина збиралася за багатим святковим столом, щиро вітаючи один одного словами: "Христос народився! Славімо його!" Далі починалися 12-денні святки, до Водохрещі, які супроводжувалися народними гуляннями на честь народження Ісуса Христа. Олександр Дяченко