Повномасштабна війна стала справжнім випробуванням для кожного з нас. На фронті та в тилу вже рік українці тримають стрій. Стійкі, непохитні, жертовні. Кожен віднайшов власний рецепт боротьби та незламності. Як не впасти духом, рухатися вперед, попри неймовірний опір воєнного часу? Своїми формулами стійкості діляться підприємці столичного передмістя. Вони не згорнули свій бізнес, дехто почав із нуля, інші навіть наважилися розширити спектр діяльності. Три рецепти незламності від тих, хто у війну продовжив розвивати власну справу.
.
Євген Горбунов, власник кондитерського цеху, село Святопетрівське
- Для нас справжнім випробуванням стали перебої зі світлом, адже все наше виробництво залежить від електроенергії. Фактично ми працюємо тоді, коли вона є. Коли світла немає, виробництво призупиняється. Наші плити працюють від електрики. Яким би не був потужним генератор, він не здатен витримати потрібну для нас напругу. Крім того, він потребує значних витрат палива.
Хоча й зараз ми ним користуємося. У магазині є світло - це працює генератор. Звісно, що маємо додаткові витрати - на паливо, моторесурс кожного генератора. Певною мірою це теж спричинило подорожчання нашої продукції. Однак то далеко не єдиний чинник, що зумовив зростання цін. Від початку повномасштабного вторгнення зросла вартість сировини - в першу чергу імпортних інгредієнтів.
- Так, за останній рік наша продукції подорожчала в середньому на 30-50%. Блекаути, зниження купівельної спроможності громадян позначилися і на об'ємах виробництва, які теж зменшилися відсотків на 30-40%. Кількість працівників також скоротилася. Та попри всі виклики, ми не згорнули виробництво, вистояли та продовжуємо радувати наших покупців свіжою випічкою.
Мій рецепт незламності простий: любити свою справу, йти вперед і мати надійних колег, які не підведуть і завжди будуть поруч у найскладніших ситуаціях. Бізнес - це насамперед відповідальність - у першу сергу перед колективом. Розумію, що просто не можу підвести своїх людей, відчуваю відповідальність перед колегами, перед громадою, в якій працюємо, власне, країною. І це для мене не пафосні слова.
.
Джавед Екбал, власник мережі суші-барів, село Софіївська Борщагівка
Під час війни основне завдання - вистояти - не тільки військово, але й морально та економічно. Влада закликає бізнес за першої можливості розпочинати роботу, але ми, навіть в нелегкі часи, не припиняли її.
Я вважаю своїм обов'язком зберегти робочі місця, зберегти позитивний настрій та внутрішній вогонь у колективі, зберегти все те, що було надбано в довоєнні часи. У кожного мого працівника своя історія, що надихає і мотивує досягати цілей сьогодні, не опускати руки, підтримувати та вірити в краще майбутнє.
Так, труднощі виникають. Однак питання щодо закриття закладів навіть у період часткової окупації Київщини не розглядав. Моє гасло: завжди бути на позитиві. Є проблема - вирішуємо її, і рухаємося далі.
Коли розпочалися масовані обстріли в жовтні минулого року і наша енергосистема зазнала сильних ушкоджень, швидко знайшли альтернативні джерела живлення та зв'язку. Генератори, додаткова антена, оптоволокно – це те, без чого функціонувати стало вкрай складно.
Так, все це додаткові та непередбачені витрати, але, переконаний, що без них у сучасних умовах не обійтись.
Безумовно, ці витрати зменшили доходи закладів, однак на вартості продукції суттєво це не позначилось. Війна триває, та вона однозначно завершиться, тому розвивати економіку потрібно вже зараз.
Ми не втомлюємося постійно шукати нові ідеї та головне їх втілювати у життя. Навіть в сучасних умовах розширюємо спектр додаткових послуг і напрямів діяльності. Нещодавно в нашому закладі розпочав роботу відділ кондитерських виробів. Крім того, після деокупації Київщини відновили роботу салону краси, попередні власники якого хотіли його закрити.
Війна змусила кожного з нас переглянути свій устрій, цінності та погляд на життя. Показовий приклад, як вона змінила ставлення українців до своєї Батьківщини. За останні пів року усе більше місцевих жителів почали повертатися додому з Європи. До війни багато хто думав, що за кордоном краще, але сьогодні люди, які повернулися, відзначають, що Україні теж є чим пишатися. Як кажуть, у рідній хаті і стіни допомагають. Я живу в Україні понад 30 років. І від початку бойових дій нікуди не виїздив.
Наразі можу впевнено сказати, що я знаю, як я хочу жити, де я хочу жити, які доходи я хочу мати, скільком людям хочу допомогти. Тому потрібно використовувати кожен шанс, який дає життя, не чекаючи "кращих часів", жити тут і зараз. І запевняю вас, Україна - це чудова країна, яка в результаті вистоїть та розквітне.
.
Юлія Точена, власниця салону краси, м. Боярка (через війну переїхала в передмістя Києва з Донбасу)
- Можна було впасти в депресію чи плакати, але, вважаю, це не варіант. Так, починати з нуля не просто, але потрібно. Не треба зупинятися. Я родом із Костянтинівки Мар’їнської громади Донецької області. За останній рік, від початку повномасштабного вторгнення, рідне село зазнало катастрофічних руйнувань, можна сказати, що це суцільна руїна. По суті мені з донечкою немає куди повертатися. Спершу жила в Києві, а потім переїхала до передмістя столиці - в Боярку. Це особливе місто, яке мені одразу сподобалося. Воно знаходиться поруч зі столицею та водночас тут зберіглася спокійна, затишна атмосфера.
Після переїзду влаштувалася на роботу перукарем, але швидко зрозуміла, що, працювати на когось - це не для мене. Я втрачаю стимул до розвитку. Тому наважилася відкрити власну справу. Однак це не перший мій підприємницький досвід. Вдома теж мала свій салон, який, на жаль, знищила війна.
У Боярці спершу відкрила перукарський зал, потім накопичила кошти та придбала столик для манікюру, щоб розширити сервісні можливості салону.
Я дуже люблю свою справу. Щонайбільше радію, коли бачу вдячні усмішки клієнтів. Зараз упевнено можу сказати, що не варто боятися починати жити з нуля. Адже зміни - це не завжди погано, часто вони перетворюють наше життя на краще.
