Однією з найстрашніших сторінок історії України XX століття є Голодомор 1932-1933 років. Історики вважають, що цю трагедію можна було передбачити ще в 1925 році, коли XIV з'їзд більшовицької партії взяв курс на індустріалізацію. Вона мала здійснюватися за рахунок села, для чого і було ухвалено невідповідність цін на промислові та сільськогосподарські товари, так звані «ножиці цін». Попри те, що факт Голодомору 1932-1933 років в Україні визнано більшістю держав світу як акт геноциду проти українського народу, ця тема залишається актуальною і сьогодні. З'являються все нові і нові документи, факти, свідчення про ті страшні роки.
Голодомор став специфічним знаряддям політики тоталітаризму, яка камуфлювала під виконанням хлібозаготівельних планів свою терористичну (народовбивчу) сутність.
У страшні роки Голодомору 1932 -1933 років в Україні за різними версіями істориків загинуло від 5 до понад 7 млн осіб. Хоча ці дані не є точними і в різних джерелах зустрічаються інші. Київщина - серед областей, які найбільше постраждали. Тему голодомору на території України ґрунтовно дослідив Станіслав Кульчицький. У своїх публікаціях він наголошував:
«Своїм "нищівним ударом" Сталін показував партії і суспільству, що у селян може бути лише одна альтернатива: або загинути з голоду, або працювати в громадському господарстві колгоспів…, секретарі ЦК КП(б)У в своїх рапортах … в один голос вихваляли "виховну" функцію голоду як засобу викорінення приватновласницьких настроїв і привчання колгоспників до колективної праці».
Голодомору 1932-33 років передувало проведення насильницької колективізації, якій значна кількість селян, і зокрема на Київщині, чинила опір.
Та все ж і тут почали з'являтися колективні господарства. Зокрема, в 1930 роках на околицях Києва було створено десятки колгоспів: Імені Волинської Дивізії (Хотів), Імені Кагановича (Біличі та Горенка), Імені Леніна (Жуляни), "Червоний Партизан" (Крюківщина) та інші.
«За різними підрахунками дослідників Голодомору, у нинішніх межах Київської області знищено голодом від 379,6 до 509 тисяч жителів, або від 23,7% до 31,8% усього тодішнього її населення. В утвореній 1931 року Київській приміській смузі, якою керувала Київська міська рада, доведено загибель близько 8 тисяч осіб із 22 сіл та хуторів, що входили в цю територіальну одиницю. Згодом, вже у 1937 році, на основі КПС були створені спочатку Святошинський, а пізніше Києво-Святошинський та Броварський райони».
У переліку населених пунктів, що постраждали від Голодомору 1932-1933 років, наводяться такі дані щодо встановленої кількості жертв у селах колишнього Києво-Святошинського району (нині Бучанський, Фастівський та Обухівський): Бобриця - 30 осіб, Бузова - 50 жителів, Віта-Поштова - 136, Гатне - 50, Жорнівка - 40, Забір'я - 200, Княжичі - 30, Крюківщина - 158, Личанка - 20, Лісники - 150, Малютянка - 100, Музичі - 60, Петропавлівська Борщагівка - 20, Софіївська Борщагівка - 74, Ходосівка - 168, Хотів - 168, Юрівка - 67 мешканців.
Ось цитата з доповідної записки Обласного відділу ГПУ до ЦК КПБУ про Київський приміський район, датована початком лютого 1933 р.: "В с. Жуляны отмечены случаи голода и заболевания на почве недоедания и употребления в пищу суррогатов. Голодают в основном вдовы, обременённые большими семьями, нетрудоспособные старики и, в отдельных случаях, бедняки-единоличники и колхозники".
У той же час, у переліку населених пунктів, які найбільше постраждали від Голодомору, Білогородка та хутір Куликівка (сучасне Святопетрівське) не згадуються. Те, що ці села меншою мірою вразила "жовта чума", підтверджує й інтерв'ю з жителькою Святопетрівського Ольгою Левченко, розшифровка якого зберіглася в сільській бібліотеці.
Бесіду, що відбулася понад 15 років тому зі свідком тих трагічних подій, записала Марина Ковриженко.
Нижче наводимо уривок із цього цінного за своєю суттю та інформативністю інтерв'ю.
К. М.: Я, Ковриженко Марина. Давайте розпочнемо. Розкажіть, що Ви знаєте про голод 1932- 1933 років? Про сам факт голоду 32-33 років?
Ольга Левченко: У тридцять третьому у людей "викачували" усе, навіть із горшків забирали варене чи сире. Заходили в хату і усе чисто переглядали. А тоді ж голод став.
К.М.: А які, на Вашу думку, були причини голодомору? Саме те, що була посуха? Неврожай? Чи може інші якісь причини?
Ольга Левченко: Так я ж кажу! Виносили..., позабирали в людей все, що в кого було.
К. М.: А чи були вповноважені з міст, коли обшуки у людей проводили?
Ольга Левченко: Їхала підвода з прапором червоним - заходили в хату і всюди шукали. Квасолю навіть у горщиках забирали. З печі все витягали. А хто ховав, як мій батько (у стінці схованку зробив), той і врятувався від голоду.
К.М.: Худобу теж забирали?
Ольга Левченко: І худобу забирали! На нарадах визначали у кого і що треба забрати. У нас було порося і його теж хотіли забрати. Та родичі встигли нас попередити. І ми до ревізії закололи порося, а сало заховали. Таке було.
К.М.: А що Ви знаєте про закон " п'яти колосків"?
Ольга Левченко: Колоски не дозволяли збирати. Я пасла корову, то було назбираю трохи, бо дітям попускали, а дорослих судили.
К.М.: Хто стеріг поля або колгоспні комори?
Ольга Левченко: Були охоронці. На конях об'їжджали і стерегли.
К.М.: А скільки Вам на той час було років?
Ольга Левченко: Я двадцять першого року.
К.М.: А Ви самі звідки родом?
Ольга Левченко: Із Кагарлицького району, з села Янівка, а зараз його називають Іванівка.
К.М.: Де можна було заховати продукти харчування?
Ольга Левченко: У рови закопували. У стіни замуровували зерно. Пам'ятаю, що батько, позаховував, а тут саме сніг випав - закидав, то навесні тільки відкидали. Ховали просо - таке, щоб ще лежало. З нього потім кашу варили.
К.М.: Люди добровільно ходили до колгоспів і чи давали колгоспникам їжу?
Ольга Левченко: Як уже стала голодовка і люди почали пухнуть, варили «затірку» таку з борошна. І давали її їсти колгоспникам.
К.М.: Люди добровільно йшли у колгоспи?
Ольга Левченко: Хто хотів, той йшов. А ті, що не хотіли, обкладали їх даниною так. Було таке, що навіть із хат викидали.
К.М.: А в який час ходили забирати зерно, продукти, худобу?
Ольга Левченко: Вдень! Уночі не ходили.
К.М.: Були такі випадки, що заходили по декілька разів в одну хату?
Ольга Левченко: Було! А як же! Раз об'їдуть, тоді знову йдуть.
К.М.: Скажіть, а коли люди почали вмирати від голоду?
Ольга Левченко: У тридцять третьому! Весною. Пам'ятаю, що один хлопець був у батьків і поїхав був на коні у колгосп на роботу, а з роботи їхав - упав із коня й помер із голоду. Люди мерли. Тільки тоді ми малі були, то не все знали і бачили. А ще ми на хутір Петрівське (авт.: сучасне Святопетрівське) тоді виселилися! А на хуторі менше, ніж у нашому селі, люди від голоду страждали.
К.М.: А що сталось з малими сиротами, у кого батьки вимерли? Чи піклувалася про них держава?
Ольга Левченко: А сиріт брали в колгосп і роздавали людям. На них давали продукти, і люди брали діток. Ще за діток торгувалися. Тут у Петрівському (авт.: нині Святопетрівському) також такі люди були.... Хоч і своїх четверо дітей мали, і (прийомна) п'ята, та її уже не віддали.
К.М.: А хто не голодував у селі?
Ольга Левченко: Голодували усі, тільки ті, хто зумів, сховати продукти або приховано хазяйство тримав, тим трохи легше було. Коней позабирали. То було таке, що городи коровами орали. У моєї двоюрідної сестри четверо дітей і батько померли. Цей чоловік у сільраді ще кимось працював, а все ж помер. А сестра двоюрідна і хрещена моя - тітка вижили. А як вони вижили. Вже пухлі були, а тоді навесні почали варить у колгоспах затірку.
Нас врятувало тільки те, що батько схованку зробив. А ще мати у Білорусію, в Гомель, їздила. То в місті обміняє речі на мішечок борошна та й їде додому. Пам'ятаю, що якось картоплі та сала привезла.
К.М.: Хтось із вашої сім'ї виїхав у місто під час голоду?
Ольга Левченко: Сюди, на хутір (авт.: Куликівка) виїжджали! Тут доти будували, тут колгоспи були, то приїжджали з нашого села сюди. У голодовку наші люди сюди заїхали. Так сюди переїхали моя тітка та сестра двоюрідна. Раніше ще дядько один заїхав сюди і їх потім забрав, бо тут же не так страшно було…
Сьогодні можна лише здогадуватися, які саме обставини сприяли тому, що на території хутора Куликівка (нині Святопетрівське) не було зафіксовано жахливих фактів голодомору. Утім, старожили села пригадують, що й жителі хутора потерпали від недоїдання та пухли від голоду.
Зі спогадів жителя Святопетрівського Миколи Печеного:
«Про голод знаю лише з розповідей інших. У голодовку моя сестра (1927 р. н.) і брат (1929 р. н.) попухли, ледве пережили вони ті страшні роки. Колективізація позбавила нашу родину всього, Голодомор виявився ще страшнішим, адже посягнув на найдорожче - життя дітей».
У своїх дослідженнях історик Станіслав Кульчицький вказує, що конфіскація всього продовольства спостерігалася …як раніше, так і в 1933 р. Однак тільки в українських регіонах і тільки в січні 1933 р. ця каральна акція була застосована майже всюди. Вона не торкнулася артілей прикордонної смуги і глухих місцевостей Полісся, а також колгоспів, які виконали хлібозаготівельний план (станом на жовтень 1932 р. із наявних у статистичній виборці 23 270 колгоспів річний план виконали 1 403).
В історії міст та сіл УРСР 1971 року зафіксовано, що в Білогородці у 1929 році створили сільськогосподарські артілі - "Радянське село" (пізніше ім. Леніна), "Новий шлях" і "Шевченківську" (згодом ім. Сталіна). Білогородські колгоспи швидко розвивалися й міцніли. За успіхи у виробництві колгосп ім. Леніна вже у 1935 році був удостоєний першої грошової премії Київського облвиконкому.
Цілком ймовірно, що швидкі темпи колективізації, зокрема в Білогородці, дещо пом'якшили наслідки каральної акції, яка в інших куточках Київщини, та навіть в сусідніх селах, призвела до катастрофічно жахливих наслідків. Не варто забувати й про фактор виконавця. Адже директиви, що надходили з Москви, мали виконувати місцеві…
Підготували Катерина Осадча та Олександр Дяченко
Фото - holodomormuseum.org.ua
