Україномовний Київ 1913 року

today 07.04.2020 query_builder 15:17 remove_red_eye 120 bookmarks Історичні паралелі

Театр Садовського

Нині деякі російськомовні жителі нашої країни скаржаться на нібито утиски з боку держави. Насправді, проживши все життя в Україні, вони так і не вважають за потрібне вивчити мову країни, в якій мешкають та благами якої користуються. І це при тому, що незалежність здобуто ще 1991 року, а боротьба за неї триває і нині на Сході країни. Вони не помічають, що друкується література, виходять газети, є достатня кількість телеканалів саме російською мовою. Вони не задоволені, що мова навчання в Україні українська. Хоча я не уявляю, приміром, щоб хтось у Франції вимагав, аби у французьких школах викладали англійську як рідну мову.

На жаль, деякі сучасники не пишаються героями, які в умовах Російської імперії зберегли мову предків, примножували і розвивали її, подарувавши світу шедеври світового рівня. Згадаймо хоча б декого, на мить занурившись в атмосферу столиці минулого століття.

Київ 1913 року. Бурхливо розвивається економіка міста, з’являються нові виробництва, інтенсивно забудовуються тодішні київські околиці. Минуло близько 50 років з дня виходу Валуєвського циркуляру, підкріпленого 1876 року Емським указом Олександра ІІ, згідно яких практично повністю заборонялась публікація релігійних, навчальних, освітніх книг, художньої літератури українською мовою. Ці, по суті шовіністичні документи, мали за мету знищити, викорінити нашу мову, але не так сталося, як їм гадалося. Адже, якщо у містах, вдавалося контролювати процес, то у селах говорили рідною мовою і саме селяни в період грандіозного розростання міст поповнювали армію містян, бо на виробництвах і будівництвах потрібна була дешева робоча сила. Тут вони осідали, народжували дітей, створювали україномовне середовище в обрусілому Києві, дехто вдало піднімався по кар’єрних сходах.

Щоб краще зрозуміти той час, погортаємо російськомовний довідник «Весь Киев», який видавався на вулиці Трьохсвятительській, 5 з 1882 по 1914 рік. У ньому більше 80 сторінок найрізноманітнішої реклами – тут і американські підйомні машини і швейні машинки, й іноземні пиловсмоктувачі, й Київська асфальтова компанія пропонує свою продукцію.

Але є й інформація про Українське товариство сприяння науці, літературі та мистецтву, яке розташовувалося не десь на задвірках, а на вулиці Володимирській, 28, а трохи далі, неподалік Золотих воріт, на Володимирській, 42, знаходилося Українське наукове товариство.

А чи можна було довідатися про життя міста, країни з періодичних видань українською мовою? Виявляється, так.

На Великій Підвальній (зараз Ярославів Вал), 6 розташовувалася редакція щоденної української громадсько-політичної, економічної і літературної газети ліберального напрям у «Рада», яку можна було передплатити за 6 рублів на рік. Офіційним видавцем часопису був Борис Грінченко, хоча фактично видавав і фінансував її Євген Чикаленко за певної матеріальної підтримки Василя Симиренка, Володимира Леонтовича, Леоніда Жебуньова та Петра Стебницького.

Мати Лесі Українки Ольга Косач була редактором і видавцем щотижневика «Рідний край», який виходив з додатком – дитячим ілюстрованим журналом «Молода Україна». Вартість передплати на рік становила 4 руб., без додатку – три.

Були популярні й щомісячники: педагогічний - «Світло» (4 руб. на рік, вул. Володимирська, 93), літературно-громадський - «Українська хата» (4 руб. на рік, вул. Ділова, 4), «Літературно-науковий вісник» (Велика Підвальна, 14).

Якщо людину цікавили питання розвитку сільського господарства і кооперації, то вона мала змогу за 3 рублі на рік передплатити україномовний щотижневик «Світова Зірниця», який можна було знайти на вулиці Маріїно-Благовіщенській (нині Саксаганського), 125.

Популярний щотижневик українською мовою «Засів», за 2,50 руб. на рік, та ілюстрований журнал «Рілля» (передплатна вартість на рік 2,50 руб.), що виходив двічі на місяць, видавалися за згаданою вже адресою - на Володимирській, 28. Тут же була книгарня «Літературно-наукового вісника».

А на вулиці Тургенівській, 75 знаходилися українське музичне видавництво «Кобза» та українське книговидавництво «Ранок».

До речі, власну бібліотеку можна було поповнити книгами українською мовою, завітавши в магазин на вулиці Безаківській (Петлюри), 6. Там, у знаменитій «Українській книгарні», купував книжки, коли відвідував місто, сам Іван Франко. Про асортимент цього книжкового магазину йшлося у такій об’яві: «Тут продаються всякі українські книжки, де-б вони і коли-б не були видані, а також й книжки російською мовою друковані, але які дотикаються українських справ».

А ще у тогочасному Києві була шалена конкуренція між двома театрами – російської драми Миколи Соловцова, що розташовувався на Миколаївській площі, 3, та Троїцким народним домом на Великій Васильківській, 51, де виступала українська трупа Миколи Садовського – це був перший український стаціонарний професійний театр, заснований у Полтаві як пересувний ще 1906 року. Тоді тут ставили українську класику: Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, але М. Садовський сміливо вводив в репертуар п’єси Лесі Українки, Івана Франка, Володимира Винниченка, Олександра Олеся багатьох інших сучасних авторів. Публіка шаленіла від прекрасної гри корифеїв української сцени, адже у трупі театру були зірки першої величини: М. Заньковецька, С. Тобілевич, Л. Кривицька, Л. Курбас, в оперному репертуарі були задіяні М. Литвиненко-Вольгемут, І. Козловський. Головний режисер театру Микола Садовський теж постійно виходив на сцену. Музику до вистав писали М. Лисенко і К. Стеценко, декораторами були відомі київські художники В. Кричевський та І. Бурячок.

Трупа театру Садовського

До того ж, хормейстер, диригент і хореограф Василь Верховинець організував у театрі хореографічні вечори, а до побутових п'єс упровадив оригінальні зразки народних танців.

І хоча квитки на вистави коштували дорого – 2 руб. в партері й 20 коп. на гальорці, розходилися вони швидко, а щонеділі квитки на вранішні спектаклі продавалися зі значними знижками, щоб і люди незаможні відвідували театр. Тому й за 5 коп. можна було побачити комедію «За двома зайцями» чи ліричні «Етюди» О. Олеся. У тогочасному Києві – це була справжня оаза української культури, місце, де всі – від гардеробника до найвідомішого актора спілкувалися виключно українською.

А ось із освітою було важче. Ні в початковій школі, ні в гімназіях чи університеті Святого Володимира українську не викладали.

Однак кияни знали, що долучитися до українського можна у приватній гімназії Володимира Науменка, що розташовувалася на Великій Підвальній, 25.

Адже колись її директор був головним редактором та видавцем щомісячного журналу «Киевская старина», який він пізніше перейменував в «Україна».

Також центром української культури була Музикально-драматична школа Миколи Лисенка. Щоб отримати дозвіл на відкриття школи вже тоді знаному композитору довелося вдатися до маленьких хитрощів, адже він приховав, що має намір відкрити саме український навчальний заклад, а лише зазначив, що в школі між інших дисциплін, буде й відділ української драми. Його очолила старша донька відомого письменника і драматурга Марія Старицька.

Лисенко

Школа користувалася величезною популярністю у Києві, учні постійно давали вистави, концерти, зокрема українською мовою, збираючи повні зали.

Викладачі школи Лисенка

У Києві 1913 року жили і творили видатні постаті української культури: І. Нечуй-Левицкий, С. Васильченко, О. Олесь, Д. Щербаківський, В. Щербина, С. Єфремов, Є. Чикаленко та інші. Квартири багатьох із них служили місцями зустрічей, дружніх розмов.

Але найзнаменитішим місцем зустрічей української інтелігенції був український клуб «Родина» у напівпідвальному поверсі на вулиці Володимирській, 42. Назва була із своєрідним секретом. Влада, даючи дозвіл на відкриття клубу, була впевнена, що мова йде про патріотичну російську "Родину", але у клубі завжди наголос ставили інакше, бо мали на увазі українську "Родину" (сім’ю).

Тож, незважаючи на всі заборони, утиски, драконівські циркуляри і укази, українське життя в Києві 1913 року не жевріло, а розцвітало пишним цвітом, даруючи нащадкам прекрасні приклади творчості, гідні наслідування й продовження.

Школа Лисенка

92 запитів за 0,237